Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Михайло Клайка. Два роки тому його посадили. Він був серед в'язнів, призначених ховати померлих від холери. І було написано і засвідчено печаткою, що він помер у шпиталі від холери і похований такого-то і такого-то дня.

Як то? Він що, встав із мертвих, аби відтак повіситися в прикордонному лісі? Завели слідство. Кілька в'язнів, приведених із тюрми, теж упізнали колишнього побратима, Михайла Клайку. Не минуло й тижня, як заарештували двох повітових писарів, і ті зізналися, що їх підкупили і вони видали фальшиві свідоцтва про смерть. Вони теж зізналися, що підкупив їх Каптурак.

Прочекали ще тиждень. Про вислід слідства повідомили вахтмістрові жандармерії Пйотраку й айхмістрові Айбеншютцу, їм доручено і далі, як досі, спілкуватися з Каптураком у прикордонній корчмі. Отож вони й спілкувалися, і грали в тарок. Він почувався цілком певно. Він нічого не знав про арешт тих двох повітових писарів, а гроші, що їх йому заплатили родичі гаданих мерців, давно були в надійному місці, по інший бік кордону, в міняйла Пічемка.

Кілька днів по тому, доволі раннім ранком, якраз після того, як він заніс по драбині Ядловкеру сніданок, Каптурак почув добре знайоме дзеленчання, дзеленчання саней. Сани зупинилися, дзеленчання ще мить за інерцією потривало, без сумніву, сани зупинилися перед його ворітьми. Це не віщувало нічого доброго, що ж могли робити так рано сани перед його обійстям? Він відчинив віконниці. В санях сиділи жандарм Пйотрак і айхмістр Айбеншютц. У нього вже не було часу переставити драбину. Дуже швидко він зметикував, що краще негайно вибігти і привітати жахливих гостей. Отож він вибіг, волаючи вже від дверей: «Що за несподіванка! Що за несподіванка!»

Чоловіки висіли, і Айбеншютц сказав:

«Хочемо ненадовго до вас навідатися. Ще зарано, і в Литвака ще зачинено. Ми лише на чверть годинки, якщо не заперечуєте, якраз аби випити шнапсу і чаю. Що-що, а це у вас знайдеться, чи не так?»

У Каптурака вже не залишалося жодних сумнівів, що вони підозрюють його в переховуванні когось або принаймні чогось підозрілого. Він сказав: «Піду принесу шнапсу», — і вийшов із кімнати й надзвичайно прудко виліз драбиною догори. «Вони тут», — крикнув він крізь дахове вікно. Донизу він не зійшов, а просто-таки з'їхав, тримаючись долонями і стегнами за бічниці драбини. Помчав до кухні, по шнапс. До кімнати повернувся, радісно несучи пляшку і три келишки.

«У вас є пивниця?» — запитав жандарм Пйотрак.

«Так, — сказав Каптурак. — Але шнапс я приніс не звідти. В пивниці надто холодно на шнапс».

«Звідки ж ви його тоді принесли?» — спитав Пйотрак.

«Зі стриху», — сказав Каптурак і посміхнувся. Виглядало це так, ніби він пожартував, перепрошуючи водночас за те, що пожартував.

Рудий жандарм і справді подумав, що це жарт, і засміявся й собі. Каптурак плеснув себе по стегнах і аж перегнувся в поясі навпіл. Із запопадливости сміявся він, не з марнославства. Жандарм і айхмістр спорожнили свої чарки і підвелися. «Дякуємо за гостину», — сказали вони мало не в один голос. Потім всіли до саней, Каптурак відпровадив. Він дивився, як вони віддалялися в бік Позолотів.

Коли вони зникли з очей, він узяв із подвір'я драбину і знову поставив її в коридорі. Він був сповнений рішучости спекатись Ядловкера, в нього було лихе передчуття. Він спритно виліз драбиною догори, відчинив люк і увійшов на стрих. Він побачив, як Ядловкер неспокійно походжає туди-сюди, між натягненими мотузками, з яких звисали лилики.

«Сідай! — сказав Каптурак. — Треба поговорити!»

Ядловкер одразу збагнув, про що йтиметься.

«Отож мені забиратися, — сказав він. — Але ж куди?»

«Куди? Саме про це ми мусимо подумати! — відказав Каптурак. — Виглядає на те, що тебе вже перестали вважати мертвим, тому й ці несподівані відвідини. Мені дуже прикро, але я змушений тебе випросити. Погодься сам: я опікувався тобою, як власною дитиною, хоча я й твій позичкар. І не взяв із тебе ані гелера!»

«Куди ж мені піти?» — спитав Ядловкер. Тепер він мерзлякувато скоцюрбився у своєму хутрі на стільчику. Крізь маленьке, кругле дахове віконце, що скидалося на корабельний ілюмінатор, вдирався мороз, цей сірий вовк, лютий, голодний, сірий вовк. Було темно, хоча надворі світило сонце. Та крізь кругле віконце крижано-блакитне, невблаганне небо посилало на стрих лише скупе світло. Там, нагорі, панувало щось на кшталт морозяної, блакитної напівтемряви. І один, і другий виглядали в цьому освітленні марно.

Куди? Куди? — ось у чому було питання.

«Решту, — сказав Каптурак, — я позвільняв і повипускав, хто куди хотів. Може, це й була помилка. Може, мені слід було притримати їх десь усіх разом. Але з тобою — я не знаю, що вдіяти з тобою. Гадаю, було би найліпше, якби ти повернувся назад додому, до Швабів. Хто тебе там упізнає? Евфемія ж не зрадить, а Самешкін такий дурень, що він тебе й не впізнає. Залишається єдиний Айбеншютц! Що так, то так: Айбеншютц залишається!»

«Ну і як з ним учинити?» — запитав Ядловкер. Він підвівся. Він уже не міг усидіти, коли мова заходила про Айбеншютца. Каптурак, що увесь час спокійно стояв, заходив туди-сюди. Виглядало це так, ніби він хоче зігрітися, але насправді він аніскілечки не мерз, ба йому навіть було гаряче від самих лише розмислів. У ньому вже давно жила думка, що на цьому світі стало би краще, якби на ньому не було айхмістра Айбеншютца.

«Айбеншютц повинен зникнути», — сказав він і зупинився.

«Як то?» — спитав Ядловкер.

«Цукрова кеґля!» — проказав Каптурак; лише це — нічого більше. Він якусь хвилю постояв. А тоді сказав:

«Поїдемо туди, сьогодні ввечері. Цукрова кеґля! — повторив він. — Я заїду по тебе, Ядловкере!»

Перш ніж вийти зі стриху, Каптурак ще обома руками зробив певний знак. Це виглядало так, наче він тримає в руках цукрову кеґлю і товче нею когось по голові.

Ляйбуш Ядловкер кивнув.

XXXIX

Увечері вони виїхали саньми, у Шваби, Каптурак і Ядловкер. Ядловкер закутався овечим кожухом із високим коміром, аби його ніхто не впізнав.

Була вже темна ніч, коли вони дісталися до прикордонної корчми і в'їхали в її широкі, розчинені ворота. Ядловкер постукав у задній вхід високої, склепінчастої, помальованої на червоно брами, що виходила на гостинець. Каптурак попростував до корчми.

Сьогодні було мало гостей — вівторок. Довго потривало, занім Онуфрій почув стукіт і вийшов, аби відчинити задню браму.

«Це я, — сказав Ядловкер. — Впусти мене мерщій. Жандарм уже тут?»

«Заходь, пане, — сказав Онуфрій, який навіть не знав, що Ляйбуш Ядловкер устиг побувати серед мертвих. — Ти що, втік із