Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

«Так, давай швидше, — сказав Ядловкер, а потім, коли вони підійшли до ліхтаря: — Пізнати мене?»

«Лишень за голосом, пане!» — сказав Онуфрій.

«Де Евфемія?» — спитав Ядловкер.

«Ще в крамниці, — прошепотів Онуфрій. — Заходь!»

Пес — а звався він Павел — кинувся до Ядловкера, на радощах вимахуючи високо задертим хвостом. «Не гавкай! Не галасуй!» — прошепотів йому на вухо Ядловкер. Пес тихо і мовчки стрибав на нього і облизував руки.

Насамперед Ядловкер зазирнув у вікна, що виходили на подвір'я. Корчма була майже порожня. Він не забув, коли вони з Каптураком проїздили через замерзлу Струм'янку, висісти із саней і випорпати зі снігу, якого там було ність числа, великий, гострий камінь. Цей камінь він загорнув у хустку.

Відійшов від вікна, припав вухом до дверей. Його охопило несамовите, нестерпне бажання вбити його. Він уже навіть не думав про справжню причину цього вбивства, а тільки про саме вбивання. Не думав уже навіть про власну безпеку — лише про вбивання. Велетенська хвиля хоті, ненависти і бажання вбивати прокотилася його серцем. Усе цієї ночі й у цьому світі було немилосердним. Чужо, холодно і срібно, в морозяному, мало не ненависному сріблі стояли сьогодні на небі зорі. Час від часу Ядловкер дивився догори. Сьогодні він ненавидів небо і зорі. А у в'язниці він так за ними тужив!

Чому ж він ненавидів сьогодні небо, наш Ядловкер? Невже він вірить, що нагорі, за зорями сидить Бог? Може, й вірить, але не хоче собі в цьому зізнатися. Знову й знову, знов і знов якийсь голос у ньому каже: Бог є. Бог бачить тебе. Бог знає, що ти замислив. Але якийсь інший голос у ньому відповідає: Бога нема, небо порожнє, а зорі холодні, і далекі, і жорстокі, і ти смієш робити усе, що захочеш.

Отож так Ядловкер чекає на знайоме дзеленчання саней ненависного Айбеншютца. Хустину, якою обмотано камінь, він кінчиками прив'язав собі до зап'ястя; до правого зап'ястя. Він чекає. Айбеншютц приїде.

XL

За пів години Айбеншютц справді приїхав, на жаль у супроводі жандарма Пйотрака. Ядловкер, який гадав, що Айбеншютц приїде сам, уже бачив, що йому нічого не вдасться. Та наразі він сховався в тіні стодоли, яка стояла скраю подвір'я, навпроти в'їздової брами, і чекав. Коли побачив, що айхмістр відпустив жандарма і сам розпрягає Сивого, його серце затріпотіло в блаженному, вбивчому передчутті. Незабаром і айхмістр наблизився до стайні, щоби прив'язати Сивого до великого залізного обруча, прибитого до дверей стайні.

Тільки-но Айбеншютц почав прив'язувати Сивого, як Ядловкер вистрибнув зі стайні. Айбеншютц хотів іще був крикнути, але відразу запався, крик завмер у нього в горлянці. Ядловкер вдарив замотаним хусткою, гострим каменем у чоло свого ворога, айхмістра. Із несамовитим, страхітливим гуркотом Айбеншютц повалився на землю. Він виявився важким чоловіком, Ядловкер ніколи не подумав би, що він такий важкий. Сивий іще не був як слід прив'язаний, петля розпустилася, і огир рушив бродити подвір'ям, волочачи за собою вуздечку. Спершу Ядловкер схилився над айхмістром Айбеншютцом. А той був холодний і мертвий, ані подиху не було чути від нього. Тоді Ядловкер упіймав Сивого і прив'язав до залізного обруча на дверях стодоли. А після цього заповз до самої стодоли.

Лише за дві години вийшов вахтмістр Пйотрак, аби поглянути, де подівся Айбеншютц. Перед стодолою він знайшов айхмістра, як виглядало, вже неживого, і жандарм прикликав служника Онуфрія, і разом вони затягнули важкого трупа до саней. Онуфрій приніс мотузки, і вони прив'язали непорушного чоловіка. Він лежав упоперек крихітних саней. Запрягли Сивого, жандарм узяв віжки. Поїхали до Золотогрода, простісінько до лікарні.

Пйотрак, по правді кажучи, був переконаний, що везе мерця; що айхмістра, якого він знайшов між стайнею і стодолою, раптово розбив удар. Та все було не так. Хоч айхмістр і почав умирати, але він іще жив. Що ж він, бідолашний Айбеншютц, знає про те, що його гепнули по голові каменем? Що він знає про те, що він прив'язаний мотузками до саней? Заки його вважають мертвим, він переживає щось зовсім інше:

Він уже не айхмістр, він сам продавець. І має самі без винятку фальшиві важки, тисячі, десятки тисяч фальшивих важків. І ось він стоїть, за лядою, фальшиві десять тисяч важків перед ним. Усі навіть на ляді не вміщаються. І щомиті може над'їхати Айхмістр.

Раптом і справді дзвонить — на дверях є дзвінок — і входить Великий Айхмістр, найбільший зі всіх айхмістрів, — так здається Айбеншютцові. Великий Айхмістр трішки схожий на єврея Менделя Зинґера, а трішки — на Самешкіна. Айбеншютц каже: «Та ж я вас знаю!» Але Великий Айхмістр відповідає: «Мені байдуже. Служба є служба! Тепер ми перевіримо ваші важки!»

Гаразд, хай перевіряють важки, каже собі айхмістр Айбеншютц. Так, вони фальшиві, та що я можу поробити? Я ж такий самий продавець, як усі продавці в Золотогроді. Я продаю за допомогою фальшивих важків.

За Великим Айхмістром стоїть жандарм із плюмажем і багнетом — його Айбеншютц узагалі не знає. Але боїться: надто вже виблискує той багнет. Великий Айхмістр починає перевіряти важки. Урешті-решт каже: «Всі твої ваги і всі твої важки фальшиві, і, однак, усі вони водночас правильні. Отож ми не подамо на тебе! Ми віримо, що всі твої ваги правильні. Я — Великий Айхмістр».

Цієї миті жандарм доїхав до Золотогродської лікарні. Айхмістра вивантажили, а коли прийшов черговий лікар, то за мить сказав жандармові Пйотраку: «Цей чоловік уже вмер! Нащо ви його привезли?»

XLI

Отож так помер айхмістр Ансельм Айбеншютц, і, як то кажуть, за ним ані не кукурікнуло.

Вахтмістрові Пйотраку вдалося встановити, що це Ядловкер убив айхмістра. Каптурак, після того як його заарештували і після суворого допиту, засвідчив помсту Ядловкера супроти Айбеншютца.

Випадково знайшли і ще двох так званих померлих від холери, а саме кишенькаря Канюка і конокрада Ківеня.

Каптурак і Ядловкер уже вісім днів сиділи в Золочівській слідчій в'язниці, коли зненацька надійшла велика щорічна подія Золотогродського повіту. Скресла крига на Струм'янці, почалася весна.

Продавець печених каштанів Самешкін спакував свої речі, спершу мішки, відтак піч, насамкінець рештки свого товару, каштанів, у спеціяльний, шкіряний мішок.

Перед від'їздом він іще сказав Евфемії: «Жорстока річ цей кордон. Може, поїдеш зі мною, назавжди?»

Однак Евфемія думала про різні можливості, в корчмі та й загалом. «Наступного року», — сказала вона. Та Самешкін уже їй не вірив. Аж таким телепнем, яким, можливо, виглядав, він уже не був. Він здогадувався про все, тому сам