Читати книгу - "Діва Млинища"

знімав. Олеся… Ну, хлопці, за чиєсь щістя й випити не гріх.

— Я ще не заміжня, — раптом сказала офіціантка.

— Ото да, — присвиснув дядько Іван. — Куди ж ваші хлопці дивляться?

— Як і ви, большей у чарчіну, — вже менш привітно вимовила Олеся.

— Та ми ото із заробітків їдемо, то й розслабитися рішили, — відповів Бройчик. — А дехто в нас більше ни в чарку, а на вас, Олесю, поглядає. І, замічу, Захарко в нас тоже нижонатий.

Дівчина глянула на наймолодшого в компанії трохи скептично. Й начеб оцінююче. Як одійшла, дядько Іван сказав:

— Ну, хлопче, вроді клюнуло. Та то так, приспівочка була, а зара я й музику видам.

Захарко було несміливо, знічено:

— А мо’ ни тре, дєдьку Йване?

— Тре, ще й як, тре! По носі твему бачу. І по очах, де вже зайчики-олесічки до сонця мригають.

Він замовив ще ковбаски, а як офіціантка принесла, сказав, що то правда — їдуть із заробітків. Вельми по домі скучили, признається, що є що привезти, а найбільше заробив з них Захарко. Бо ж майстровитий у них він хлопак, на всі руки, і муляр, і тесляр, їдне слово, майстер, хоть і молодий. Робота в руках горить. Ну, тико до дивчєт нисміливий, як то кажуть, стидливий, до роботи зух, а до дівки, то ловить мух. Та комусь таки випаде щістє, приведе в свою домину, а приводити є куди, бо ж найліпша в селі хата, як дзвін, а віконниці які, а шафи своїми ж руками змайстрував… Одним словом, Бройчика, як то не раз траплялося, казали в селі, повело без налигача.

І Степан слово доклав. Дівчина відійшла, видко, уже геть збентежена.

Захарко тоді:

— Що ж ви-те набалакали таке?

— Усе буде, як у тій пісні, хай-но тико поїде з тобою… — сказав Бройчик.

— А поїде? Ой, коби ж то поїхала… Али ж хата у мене найбідніша, що ж то буде… — журився хлопець.

— Ти тико з нами більше ни пий, — наказав Бройчик.

Як виходили з їдальні, дядько Іван велів Захаркові остатися. Захарко остався… Коло прилавка стояв і дивився, як дівчина по залі снує… Йому було й радісно, й соромно водночас. Раптом подумав, що не поїде додому, от не поїде і все. Хай будь що буде, тут, у цьому білоруському містечку останеться. Житиме, він уже навчився мулярувати, може, Олеся колись і вийде за нього.

Олеся, зрештою, підійшла й на дивній своїй мові, що для Захарка звучала, як музика, промовила — йди вже, мовляв, твої товариші чекаюць. Захарко у відповідь сказав, що неї пожде, доки робота не закінчиться. Дівчина зиркнула на нього.

Сказала-проспівала:

— Ой, горенько ти мойо… Чого же рабіць будєм?

Захарко не знав. Зате знав, що без цієї дівчини геть помре. Що світ без неї для нього обвалиться. Олеся пообіцяла, що писатиме. Хай він їй тільки напише, прямо на столовку їхню.

— Напишу, — пообіцяв закоханий Захарко.

Написати йому не довелося. Іван Бройчик прийняв тверде рішення. Вони всі лишаються в містечку. Петрові, який спробував щось буркнути, що вдома ждуть — цить, тута чоловіка тре виручати. Іван знав, що таке любов…

Наступного дня свіжопоголений, геть тверезісінький і напахчений одеколоном, купленим у місцевому універмазі, Бройчик повів Захарка до їдальні. Там узнали — Олеся сьогодні вихідна. Бройчик спитав адресу. За півгодини вони стояли перед дверима квартири у двоповерховому будинку, де жила Олеся.

Той візит, як то кажуть, треба було бачити. Іван Бройчик постав перед Олесиними батьками — а була якраз неділя — урочистішим, ніж посол перед врученням вірчої грамоти главі іноземної держави. Сказав одразу — хай не дивуються тому, що почують, таке тоже трапляється. Розказав, як ото вони додому із заробітків на Україну вертаються. Про геть позитивного й майстровитого Захарка. Про те, що хлопець йому, як рідний син. Тут, в їхньому місті, трапилося те, що трапилося. Що мало трапитися — хлопець без пам’яті закохався в їхню дочку. Він од його імені, і од свого, просить неїної руки. Він не якийсь там пройдисвіт, а батько чотирьох дітей, уже й п’ятьох онуків має.

Олесині батьки — простий столяр місцевого деревообробного комбінату й санітарка районної лікарні — дивилися ошелешено. Перед ними стояли мовби нормальні люди. Старший чоловік говорив зв’язно й переконливо. Дивився очима геть тверезої людини, мова була хоч і дивна, але майже цілком зрозуміла. Зрештою, покликали Олесю:

— Що ж то таке, дочко?

Дівчина зайшла збентежена. Засоромлена і… щаслива. При одному позирку на Захарка, що весь пашів, їй стало зрозуміло — то її доля. Сказала, що так, відучора вона полюбила цього хлопця. Не знає, як те сталося, але полюбила. Згодна їхати за ним хоч на край світу.

— Добре подумай, — мовили на те батьки.

— Я й тутика, у вас, могу зостатися, — вперше вставив свої слова Захарко.

Як не дивно, саме ці слова справили вирішальний вплив. Бо в двокімнатній квартирі, окрім Олесі з батьками, жили ще старший син з невісткою, котра от-от мала родити, і молодша дочка. Тож батьки тільки зітхнули… А там, хоч і в селі, а таки великий будинок, у якому живуть Захарко з матір’ю. Де господинею буде Олеся, як сказав чоловік-сват.

Компанія заробітчан ще пожила й погуляла в містечку три дні. Олеся за цей час розрахувалася з роботи. Розрахували її швидко. Бо на це місце накинула оком племінниця завідуючої їдальнею. Захарко майже не відходив від неї, дивився захоплено й закохано, і під тими поглядами Олеся танула, як морозиво на сонці. Солодке передчуття несподіваного щастя не покидало її. Вона вже пережила нещасливе кохання, чоловічу підступність, пустилася було берега, а тепер думала, що Бог таки винагороджує за все пережите, за прикрощі, яких зазнала.

Їхали вп’ятьох, Захарко й Олеся весь час трималися за руки, а вийшовши в тамбур, крадькома цілувалися. Цілувалися й обіймалися на станції пересадки і за вуглом на вокзалі в Бресті. Солодке передчуття більшого, першої медової ночі з хлопцем, котрого так несподівано покохала, не покидало дівчину. До того ж Захарко признався, що хоч йому вже двайціть вісім скоро, а вона в нього буде першою. Його, правда, мучив сором при думці, що так підло обдурює кохану, але ж він любив неї більше за все на світі. І дедалі більше, міцніше. При думці, що ж то буде, коли побачить замість обіцяних хоромів їхню бідацьку хатину, де жила ще й нещасна сестра, як він казав, із заскоками, у нього міцно стискалися щелепи й холонуло на душі. Та весь час