Читати книгу - "Діва Млинища"

приходили рятівні слова: «Якось то буде. Я же неї люблю. І вона любить».

Коли нарешті добралися до Загорян, потопали через всеньке село, бо з Бреста приїхали на автобусну зупинку на протилежному боці села. Олеся придивлялася до більших і ліпших хат. Може, ось ця чи ось ця… Та вони йшли і йшли, далі і далі. Напарники… Першим покинув Петро, потім Степан, останнім Іван Бройчик. Обняв обох, Захаркові шепнув на вухо:

— Ну, тримайся, синку…

Лишившись сам-на-сам з Олесею, Захарко відчув, як у нього все затерпло. Задрижав, як самотній листок на дереві, повз яке проходили. Обпекла думка, що то зара буде…

Нарешті коханий сказав:

— От ми й прийшли.

Олеся не повірила своїм очам — вони рушили з вулиці до малесенької, перекособоченої, наче вбитої в землю дерев’яної хатини з манюнім віконечком, що підсліпувато зирило на світ й на прибульців.

— То є твоя хата? — Олеся спинилася, руки в неї затремтіли, а обличчя болісно скривилося. — Твоя хата…

— Так, — тихо, мовби втратив голос од побаченого, прошелестів Захарко. — Прости, люба. Я… Я…

— А де будинок з шістьма кімнатами? Де хороми? Ти… Ти підло обдурив мене… Ти і твоя шайка… Той дідуган! Я вб’ю вас обох.

Олеся випалила це й шарпнула свою валізку з рук Захарка, щоб негайно вирушити геть, назад. Може, до вечора є ще який автобус…

Захарко валізи не відпустив. З чужого, сусіднього подвір’я дивилися жінка й чоловік. І Олеся пересилила себе, пішла до хатини.

У хаті було вкрай бідно й напівтемно. Із лавки підвелася зморщена жінка. Незабаром прийшла ще одна — з лицем, котре відлякувало. Олеся дала волю почуттям і виклала все, що думала. Про підлого ошуканця, про те, що любов так не починається. Сказала, що тут ноги її не буде. Зараз же поїде назад, до себе, додому в Білорусію.

— Та вже пізно, дитино. Мо’ хоч завтра поїдеш? Хоч заночуй у нас, хай уже люде зранечку сміються, — сказала Захаркова мати.

Олеся відмовилася од вечері, заночувала на єдиному в хаті ліжкові. Спала, не роздягаючись, бо здавалося, що стара полатана постіль смердить. Захарко примостився на лавці, мати залізла на піч, а сестру випровадили до якихось родичів. Спалося їй погано, весь час прокидалася й лежала з думкою — швидше б дочекатися ранку. Чула, як той, кого ще сьогодні кохала, зітхав, навіть пробував щось шептати, та вона не відповіла.

Вранці вона відмовилася й снідати, сполоснула лице водою і рушила, покидаючи місце, де її ще раз так жорстоко обдурили. Крикнула Захаркові, щоб не проводжав, що ненавидить його. Захарко вже поплентався за нею до вулиці й сказав:

— Прости ще раз…

— Нєнавіжу, — сказала Олеся. — Нєнавіжу… Божейку…

— Ти той… Ліпше до Ковеля їдь, а там сядеш на поїзд до Бреста, а може, й Мінська… Я тобі грошей дам…

— Обойдуся, — процідила Олеся. — У мене єсть свої.

Вулиця чужого села стелилася їй під ноги. Сльози застилали очі. Навіщо над нею так насміялися?.. Ось хата того старого чоловіка, який найбільше її переконував, запевняв, як багато живе цей Захарко. Старий виявився найбільшим, найпідлішим обманщиком. Пройдисвітом.

Швидше проминути, бо з вікон дивляться чужі очі, вікна з неї сміються.

Минувши цю хату, вона почула чоловічий голос:

— Куди ти, дівчино? Зажди-но…

Той дідуган!

Олеся пришвидшила крок. Довкола неї не просто лежало чуже село, а село обманщиків. Таких, як і цей старий.

Вона приїде додому і все забуде, як дивний дикий сон. Якого, може, й не було. Десь вона читала, що снитися може так реально, мовби відбувалося насправді.

Здається, ось тут повертати, щоб вийти до автобусної зупинки. Там закінчаться її пригоди, почнеться повернення. Але чому вона така довірлива, чому так легко повірила, піддалася на спокусу?..

Вона дійшла до зупинки, голодна, ковтаючи сльози, в чужому селі, самотня, обдурена, зневажена. Через годин дві таки послухалася Захаркової поради й сіла на автобус, що їхав до Ковеля.

Автобус уже виїжджав з села, коли чоловік, який стояв обіч шосейки, раптом кинувся й опустився на коліна посеред дороги. Водій засигналив, а потім загальмував за якийсь метр-два од чоловіка на колінах. Бувало, автобус зупиняли тут, на краю села, просили взяти, але щоб так…

«Божевільний він чи що…» — подумав шофер і вистрибнув з кабіни, матюкаючись.

Чоловік на дорозі справді дивився, як несповна розуму. Очі його викочувалися з орбіт. Сказав, що нікуди не піде звідси, доки з автобуса не вийде їдна дівчина, яку звати Олеся. Підповз до автобуса і вчепився за бампер.

— Та твою мать! — лайнувся водій.

Підійшов до кабіни, відчинив двері, гукнув у салон:

— Хто там Олеся? Виходь… Не вийдеш, далі не поїдемо. Там якийсь псих…

Олеся вийшла не одразу, але вийшла. Коли наблизилася до Захарка і він підвів очі, здригнулася. Такий біль, жах, благання були в тих очах. Губи, якими намагався щось вимовити, дрижали.

Олеся стояла і раптом сама почала дрижати, мовби довкола її оточила зима. З вікон автобуса очманіло дивилися пасажири.

— Що будемо робити? — спитав шофер. — Мені їхати треба. Графік…

— Добре, я лишуся, — сказала Олеся. — Зара токо чамодана заб’яру.

Вона лишилася в Загорянах назавжди. Через рік з’явилася перша дитина, потім друга, третя. Олеся пішла було посудомийкою в місцеву маленьку їдаленьку, та ця робота їй не сподобалася, й вона почала ходити в колгосп на польові роботи. З чоловіком часто сварилися, розлютившись, била його чим попало — рукою, качалкою, поліном. Захарко тільки винувато посміхався. Він любив її більше за все на світі. Відчував — і Олеся любить, хоч і часто свариться. Захаркова сестра таки вийшла заміж. Хату нову побудували вже для сина, коли виріс і захотів женитися. Олеся розмовляла на суміші українських і білоруських слів і якось довідалася, що колись у Загорянах жила полячка Зося, яка сама сюди приїхала до чоловіка.

21. Гаряча вода

Вода у виварці, з якої мала не могла вибратися, ставала дедалі холоднішою. З Мариною Варочка була посварена, Явтушисі сказала, що лишатиме дочку в родичів. Двері запинала на внутрішній замок.

Нещасна істота повинна була простудитися, просто простудитися. А від запалення недалеко було й до смерті.

Правда, мала вперто чомусь не хотіла простуджуватися. Наче загартовувалася. У Варочки дедалі більше росла злість на цю живучу ляльку.

На п’ятий день маля почало вже покашлювати…

Як розповідала потім Параска Явтушиха, того надвечірка вона випадково визирнула у вікно й раптом побачила на вулиці жінку — в дивному довгому білому одязі. Наче б і не жінка, а якась світла пляма. Параска