Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

яку показувала куля, розплилася у сяйві. На даху вималювався великий вогняний чотирикутник. Чародійка вилаялася, піднімаючи руки, з пальців її ударили іскри.

— Тікай, Ґеральте!

— Що відбувається, Йеннефер?

— Він мене знайшов… — Вона застогнала, червона від зусилля. — Хоче мене дістати. Створює власний портал, аби пройти всередину. Він не може зірватися з прив’язі, але дістанеться сюди через портал. Я не можу… Не можу його стримати!

— Йеннефер!

— Не відволікай мене! Я мушу сконцентруватися… Ґеральте, тобі треба втікати. Відкрию свій портал, дорогу до втечі для тебе. Май на увазі, це буде випадково встановлений портал, я не маю ані часу, ані сил на інший… Не знаю, де ти опинишся… але будеш у безпеці… Приготуйся…

Великий портал на стелі раптом блиснув сліпучо, роздерся і деформувався, з ніщо з’явилася відома відьмаку безформна паща, плямкаючи обвислими губами, вила вона так, що аж у вухах дзвеніло. Йеннефер стрибнула, замахала руками й викрикнула закляття. З долоні її вистрелила плутанка зі світла, спадаючи на джина, неначе сітка. Джин загарчав і випочкував собі довгі лаписька, що, неначе атакуючі кобри, полетіли до горла чародійки. Йеннефер не відсахнулася.

Ґеральт кинувся до неї, відіпхнув, заслонив. Джин, обмотаний магічним сяйвом, вискочив із порталу, наче корок з пляшки, кинувся на них, роззявляючи пащу. Відьмак зціпив зуби й ударив його Знаком — без помітного ефекту. Але геній не атакував. Завис у повітрі під самою стелею, роздувся до імпонуючих розмірів, вибалушив на Ґеральта бліді баньки й заревів. У тому реві було щось, наче наказ, прохання. Він не зрозумів, яке саме.

— Туди! — крикнула Йеннефер, вказавши на портал, який вона вичарувала на стіні біля сходів. Порівняно з порталом, створеним генієм, портал чародійки здавався бідним, блідим і занадто простим. — Туди, Ґеральте! Утікай!

— Тільки разом із тобою!

Йеннефер, водячи руками у повітрі, кричала закляття, різнокольорові шнури прив’язі сипали іскрами, тріщали. Джин закрутився, наче дзиґа, напинаючи пута, розтягуючи їх. Потроху, але невідворотно він наближався до чародійки. Йеннефер не відступала.

Відьмак підскочив, уміло підставив їй ногу, схопив рукою за пояс, другою вчепився у волосся на потилиці. Йеннефер брудно вилаялася і вдарила його ліктем у шию. Він не відпустив. Різкий запах озону, породжений закляттями, не перебив запаху бузку й аґрусу. Ґеральт підсік чарівниці ноги, якими вона брикалася, і стрибнув, несучи її просто у мигтливе ніщо меншого порталу.

Порталу, що вів у невідоме.

Вони вилетіли, сплетені в обіймах, упали на мармурову підлогу, ковзнувши по ній, перекинули величезний свічник, потім і стіл, з якого із гуркотом і тріском посипалися кришталеві бокали, миски з фруктами і величезний тазик, повний товченого льоду, водоростей і устриць. Хтось скрикнув, хтось пискнув.

Лежали вони посередині бальної зали, що аж сяяла від канделябрів. Багато одягнені пани й дами, виблискуючи діамантами, припинили танцювати й дивилися на них ошелешено. Музики на галереї обірвали гру какофонією, що роздирала вуха.

— Ти кретин! — крикнула Йеннефер, намагаючись видряпати йому очі. — Ти холерний ідіоте! Ти зашкодив мені! Я вже майже його мала!

— Та хріна там ти мала! — викрикнув він у відповідь, злий не на жарт. — Я врятував тобі життя, дурна відьмо!

Вона пирхнула, наче розлючена кицька, долоні її сипонули іскрами. Ґеральт, відхиляючи обличчя, перехопив її за обидва зап’ястя, після чого вони почали борюкатися серед устриць, зацукрованих плодів та колотого льоду.

— Чи панство має запрошення? — запитав статний чолов’яга із золотим ланцюгом камергера на грудях, дивлячись на них зі зверхнім виразом на обличчі.

— Пішов на хєр, дурню! — гарикнула Йеннефер, усе ще намагаючись видряпати Ґеральту очі.

— Це нечувано, — сказав із натиском камергер. — Ви і справді перебрали з тією телепортацією. Я поскаржуся в Раду Чародіїв. Хочу…

Ніхто ніколи не довідався, що там хоче камергер. Йеннефер вирвалася, відкритою долонею ударила відьмака у вухо, із силою копнула його у литку й скочила в портал, що згасав на стіні. Ґеральт кинувся за нею, вишколеним уже рухом хапаючи за волосся і пояс. Йеннефер, також набравшись вишколу, ударила його ліктем. Від різкого руху тріснула її сукня під пахвою, відкриваючи зграбну дівочу грудь. Із роздертого декольте випала устриця.

Вони удвох упали в ніщо порталу. Ґеральт іще почув слова камергера:

— Музика! Грайте далі! Нічого не трапилося. Прошу не перейматися цим гідним жалю інцидентом!

Відьмак був переконаний, що з кожною черговою подорожжю порталом зростає і ризик нещастя, — і не помилився. Вони потрапили у ціль, у корчму Еррділя, але матеріалізувалися під самою стелею. Упали, розбиваючи балюстраду сходів, із оглушливим тріском приземлилися на столі. Стіл не мав права таке витримати — і не витримав.

Йеннефер у мить падіння опинилася знизу. Відьмак був упевнений, що — знепритомніла. Помилявся.

Вона гепнула його зап’ястям в око й просто в обличчя жбурнула низку лайки, якої не постидався б і ґномський гробар, а ґномські гробарі були незрівнянними лихословами. Лайки супроводжували люті й безладні удари, відміряні наосліп, куди трапиться. Ґеральт схопив її за руки й, намагаючись уникнути удару чолом, втиснув обличчя у декольте чародійки, що пахло бузком, аґрусом і устрицями.

— Пусти мене! — заверещала вона, б’ючись неначе поні. — Ідіот, дурень, дурбецел! Пусти, кажу! Прив’язь зараз порветься, я мушу її посилити, бо джин утече!

Він не відповів, хоча мав бажання. Тільки сильніше схопив її, намагаючись притиснути до підлоги. Йеннефер брудно вилаялася, смикнулася і з усієї сили копнула його коліном у пах. Раніше, ніж він встиг ухопити повітря, вирвалася і вигукнула закляття. Він відчув, як якась потужна сила підіймає його з підлоги і кидає через весь зал, а потім, позбавляючи дихання, б’є об різьблений дводверний комод і трощить той на друзки.

ІХ

— Що там діється?! — Любисток, вчепившись у підмурок, витягав шию, намагаючись пробитися поглядом крізь зливу. — Що там діється, зараза?!

— Б’ються! — крикнув один із вуличних хлопчисьок, відскакуючи, наче ошпарений, від вікна корчми. Його обшарпані друзяки також кинулися навтьоки, шльопаючи по грязюці босими п’ятами. — Чаклун і відьма б’ються!

— Б’ються? — здивувався Невіль. — Вони б’ються, а той засраний демон руйнує моє місто! Гляньте, знову повалив трубу! І цегельню розтрощив! Гей, люди! Бігом туди! Боги, щастя, що дощить, а то була б пожежа!

— Це довго не триватиме, — похмуро сказав жрець Крепп. — Магічне світло слабне, прив’язь ось-ось розірветься. Пане Невіле! Накажіть, нехай люди відступають! Там зараз настане пекло! Від того дому і друзок не лишиться! Пане Еррділю, з чого ви смієтеся? Адже це ваш дім. Що вас так радує?

— Я застрахував