Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

мені так подобалася». Та не йому треба було за нею шкодувати: це була проклята смерть, бо не отримала ніякої санкції, й не йому було санкціювати її. Тяжко впала вона в маленьку несамовиту душу і кружеляла там. На цю маленьку душу лягла непосильна відповідальність — осмислити її і спокутувати її. Якби ж то Борис хоча б трохи журився за нею… Та він відчував тільки жах. Смерть Лоли навіки залишиться на узбіччі цього споконвіку аморального світу, як докір. «Здохла мов собака!» Ця думка була нетерпна.

— Таксі! — погукав Матьє.

Сівши в таксі, він трохи заспокоївся. В нього навіть виникло почуття незворушної переваги, немов би він ураз вибачив собі, що вони не одного віку з Івіш, чи, радше, неначе молодість зненацька втратила для нього свою цінність. «Вони залежать від мене», з гіркою гордістю подумалося йому. Краще, аби таксі спинилося не біля готелю.

— На розі вулиць Наварен і де Мартир.

Матьє дивися на ряди понурих кам'яниць бульвару Распай. Він повторив: «Вони залежать від мене». Він почувався дужим і навіть трохи незграбним. А потім у кабіні потемніло, таксі заїхало у вузький прохід вулиці дю Бак і зненацька Матьє збагнув, що Лола померла, що він увійде до її кімнати, побачить її широко розплющені очі і її біле тіло. «Не буду на неї дивитися», вирішив він. Вона мертва. Свідомість її знищена. Та не життя. Покинуте лагідним ніжним звіром, котрий так довго у нім перебував, це пустельне життя просто зупинилося, воно витало, переповнене воланнями без відповіді й незбутніми сподіваннями, темними спалахами, давніми обличчями і пахощами, воно літало на узбіччі світу, немов би у вигнанні, незабутнє і остаточне, незнищенніше, ніж мінерал, і ніщо вже не зможе завадити його минулому існуванню, бо щойно воно зазнало останньої метаморфози: його майбуття застигло навіки. «Життя, — подумав Матьє, — включає у себе майбутнє, як тіло включає у себе порожнечу». Він схилив голову: він думав про своє життя. Майбутнє пронизало його до самісінького серця, все там було в русі, у відстрочці. Давні дні його дитинства, коли він сказав собі: я буду вільний, дні, коли він сказав собі: я буду великою людиною, сьогодні знову постали перед ним з їхньою перспективою особливого майбуття, як особисте маленьке небо, кругле-круглісіньке, і те майбуття — це був таки він, теперішній, втомлений і зріючий, упродовж усього минулого часу ті дні заявляли своє право на нього, повторювали свої вимоги, і часто його діймали докори сумління, бо його теперішність, безпечна і сита, була втіленим майбуттям отих минулих днів. Ці дні чекали на нього двадцять років, від нього, змореного підтоптаного чоловіка, ота безжалісна дитина вимагала здійснити її сподівання; від нього залежало, щоб ці дитячі клятви назавжди залишилися порожніми словами чи зробилися першими провісниками долі. Його минуле безперестану підправлялося теперішністю; кожна днина дедалі дужче не виправдовувала його давніх мрій про велич, і кожна днина мала нове майбуття, і так вони й минали, всі оті дні, від чекання до чекання, від майбуття до майбуття, й життя його поволі сповзало… куди?

А нікуди. Він подумав про Лолу: вона вмерла, і її життя, як і життя Матьє, було всього лиш очікуванням. У якомусь давно вже минулому була маленька дівчинка з рудими кучериками, що поклялася стати великою співачкою, а десь у тисяча дев'ятсот двадцять третьому році була молода співачка, чиє ім'я великими літерами було написане на всіх афішах. І її кохання до Бориса, велике кохання підстаркуватої жінки, від якого вона зазнала стільки страждань, з першого ж дня було всього лиш відстроченням. Ще вчора, темне і хворобливе, це кохання чекало якогось майбуття, ще вчора Лола гадала, що житиме і що Борис її колись покохає; найповніші, найваговитіші хвилини, ті ночі кохання, що здавалися їй вічними, було всього лиш очікуваннями.

Не було чого чекати: смерть потихеньку підкралася до всіх тих очікувань і зупинила їх, вони залишилися непорушні й німі, без мети, без сенсу. Не було чого чекати: ніхто ніколи не дізнається, чи змогла б Лола врешті-решт змусити Бориса покохати себе, тепер це запитання не мало сенсу. Лола померла, немає чого бігати й вимахувати руками, вже немає ні ласки, ні мольби; нічого не лишилося, крім очікувань, крім життя, котре охляло, мов спущена опука, життя, розмальованого мутними барвами, життя, що трималося саме на собі. «Якщо я сьогодні дам дуба, — подумав собі Матьє, — то ніхто ніколи не дізнається, пропащий був я чоловік чи в мене ще були шанси на спасіння».

Таксі зупинилося, і Матьє вийшов. «Зачекайте мене», сказав він водієві. Він скісно перетнув бруківку, пхнув двері готелю, увійшов до темного вестибюлю, де прикро тхнуло парфумами. Над шкляними дверми о ліву руч висів емальовий прямокутник: «Дирекція». Матьє зиркнув через шибу: кімната була начебто порожня, тільки годинник цокав. Постійні мешканці готелю, співачки, танцівниці, мурини з джазового оркестру, поверталися пізно і вставали о пізній порі: всі ще спали. «Не можна дуже швидко підніматися східцями», подумав собі Матьє. Він чув, як калатає його серце, ноги зробилися неначе з вати. Він зупинився на майданчику четвертого поверху й роззирнувся зокола. Ключ стримів у дверях. «А ну ж бо там хтось є?» Він прислухався і постукав. Ніхто не відповів. На п'ятому поверсі хтось злив воду в убиральні, Матьє почув клекіт води, що супроводжувався мелодійним плинним дзюркотінням. Він штовхнув двері й увійшов.

Кімната була темна, й у ній ще витав вогкий запах сну. Матьє обнишпорив сутінки поглядом, він прагнув прочитати смерть у рисах Лолиного обличчя, наче це було виявом людського почуття. «Лоло!» — тихенько погукав він. Лола не відповіла. В неї було надзвичайно виразне, та геть неприступне обличчя; перса були голі, одна її прегарна рука непорушно лежала впоперек ліжка, друга була під ковдрою. «Лоло!» — повторив Матьє, підходячи до ліжка. Він очей не міг одвести від цих пишних грудей, йому хотілося доторкнутися до них. Якусь хвилю він стояв біля краю ліжка, нерішучий, схвильований, його тіло, немов трутизною, просякнуте було гострим бажанням, потім він одвернувся й хутко вхопив Лолину сумочку з нічного столика. Плескатий ключик був там: він узяв його й попрямував до вікна. Сіра днина цідилася крізь штори, кімнату по вінця переповнювала недвижна присутність; Матьє укляк навколішки перед скринькою, відчуваючи спиною неухильну присутність Лоли. Він устромив ключа в замкову шпарину. Потім підняв накривку, занурив обидві руки до скриньки, і в його пальцях зашурхотіло папіряччя. Це були банкноти, сила-силенна банкнот. Тисячофранкові купюри. Під жмутом