Читати книгу - "На запах м’яса"

Повертаєшся в сім’ю? — врешті питає Іван.

— Ні… — шепоче Толя, зіщулюється: бити ж будуть?

— Тобто… ти ніби вмер! Так? Для дружини своєї! Для сина! — Іван говорить тихіше, та від того ще страшніше.

— Ага…

— Знаєш, кому все майно відходить, коли чоловік помирає? Дружині! Дітям! Сім’ї…

Толя мовчить — дивиться на Івана безпорадно.

— Що, сволото? Одразу допетрав? То що? У тебе два варіанти! Перший — повертаєшся до Юлі й сина! Другий — переписуєш на дружину все своє майно: дім, землю, автівку! Що там у тебе ще є?!

— Моторолер японський, — підказує Василь.

— І моторолер! То як?

Толя опускає очі, дивиться на розкладачку, під матрацом якої схований мобільний. Чого ж Соломія не дзвонить?

— Так, я… помер… для сім’ї, — шепоче.

— Іване! Клич нотаріуса! — наказує старший Козлюк.

За півгодини в Гороха за душею не залишилося й дірки від бублика. У свідомому стані, за власним бажанням, без примусу Анатолій Олегович Горохов подарував дружині Юлії Гороховій дім з усім начинням, землю під домом, автівку й навіть моторолер, про що нотаріус Яків Шкуринський склав відповідні акти дарування з усіма необхідними для того документами: і техпаспорт на «мазду» Козлюки надали, і всі папери на будинок. Навіть на моторолер. Клан Козлюків працював без збоїв.

— Вітаю з успішною угодою, — пробелькотів нотаріус.

— Вам дякуємо, Якове Петровичу! — відказали брати.

Василь повіз нотаріуса до Сиракуз в аеропорт, Іван врешті розслабився — відкрив банку пива, сидів навпроти приголомшеного побитого хлопця, сьорбав потроху, усміхався.

— Ну, як воно? З голою дупою?

— Тепер піти можу? — тоскно спитав Горох.

Іван мало пивом не вдавився. Почервонів до скронь. Люттю налився.

— Ходімо. Проведу…

Ухопив хлопця за шкірку, поволік із вагончика. У плече вчепився, вів за недобудований склад.

— Куди ми?.. — Горохові паморочилося.

За складом Іван завалив хлопця на землю під дерево, ухопив металевий прут — бив по ногах несамовито.

— Отепер біжи до курви своєї! Біжи, падло! Біжи!

Кинув прут, плюнув Горохові в лице, посунув геть.

«Я… помираю, мабуть», — промайнуло байдуже. Толя спробував доторкнутися до лівої ноги, що вона так гірко боліла — вити хотілося, та сил бракувало. Нога теліпалася, мов геть без кісток. Повів очима безпорадно, у лице — гілки невисокого дерева. «Персик», — подумав. Перевернувся на живіт. Зціпив щелепи, спробував зрушити — і знепритомнів.

Посеред ночі, коли Козлюк заснув, милосердні вінничани тихцем поклали нерухомого хлопця на будівельну тачку, якою зазвичай пісок і щебінь перевозять, поперли в бік містечка. А куди ще бідаху подіти? У містечку лікар точно має бути — метикували.

Горох отямився вранці на твердому ліжку в прохолодній кімнатці з кам’яними стінами. Біля вікна двоє незнайомих немолодих мужчин щось жваво обговорювали італійською. На краю спартанської постелі сиділа молдаванка Іоланта, дивилася на Толю переляканими очима.

— Соля де?.. — вуста ворушилися, та звуків, певно, не видавали, бо Іоланта насторожилася, подалася ближче до хлопця.

— Толю…

— Привіт… — прошепотів Горох.

Мужчини забули про суперечку, обступити хлопця — лопотіли щось.

— Тобі в лікарню треба, — переклала Іоланта. — Гроші маєш?

— Соломія де? — прошепотів Горох.

Іоланта всміхнулася недобро.

— Поїхала! Ще того дня, коли ти востаннє приходив. Із сином синьйори Марії. Соля його давно виглядала, сподівалася… Та й він на неї око поклав ще рік тому. У Палермо до себе забрав.

Горох закліпав повіками: «Що?» В очах попливло. У роті солоно.

— Тобі до лікарні треба. Ногу оперувати. Так синьйор Джакомо каже. — Іоланта вказала на одного з мужчин. Той закивав: «Так, так…»

Горох глянув на дівчину безпорадно, заплющив очі.

— Грошей немає… — підписав собі вирок.

Того ж дня побитого українського нелегала місцеві поліцейські спочатку відвезли до лікарні в Рагузі, де скалічену ліву ногу без грошей оперувати не стали — промили рани, наклали гіпс і подарували милиці. Потім Горох опинився у в’язниці, де нелегали очікували на депортацію, поки італійці встановлювали їхні особи, причетність до злочинів на території Італії, зв’язувалися з посольствами відповідних держав.

За півроку заплакана мама зустрічала в Борисполі кульгавого, худого, виснаженого сина. Привезла до трикімнатної квартири в Прилуках, нагодувала, наплакалася, того ж вечора благати почала:

— Повертайся до дружини, Толю. Синочок у тебе такий… Сонечко. І Юля, слава Богу, поки ні з ким не зійшлася. Повертайся, синочку! Там же все твоє, мозолями зароблене.

— Ти… налий мені, мамо. За зустріч… — похмуро відповів Горох.

Як приклався — два місяці тільки те й робив, що в матері гроші на горілку вициганював. Мама плакала, згадувала про Козлюків, Юлю, малого, двоповерхову хату, автівку — і слухати не хотів.

— Хоч би працювати кудись пішов, — бідкалася.

— Ти краще взнай якось… Дівчина одна в Прилуках жила колись… Соломією звуть. Адресу її батьків чи родичів знайди мені.

— А прізвище як?

— Не знаю.

— І як я її шукатиму?

— Не знаю. Ти… пошукай.

Мама розпитала в знайомих на базарі — ніхто не допоміг. Зате дізналася: деревообробному робітники потрібні.

— Завтра ж іди, синку! Домовилася, — благала.

— Ні, — сказав. — Мені до Палермо треба… Грошей позичиш?

Мама знизала плечима: он у центрі Прилук салон її скніє. Накупила для нього всього, грошики витратила, а прибутку — копійки. Добре, хоч ремонт у квартирі на синові гроші зробила, а то б геть зле.

— Нічого, — відповів. — У Палермо поїду. Ще тобі зароблю…

Та замість Палермо напередодні Різдва за рік до появи Майки на Лупиному хуторі втік до прабабчиної порожньої хати в Капулетцях, бо Козлюки проходу не давали. То Юльку з малим підішлють, то всім кагалом завалять — та все про гроші якісь, про аліменти… І мама не відставала, знай зуділа:

— Працюй! Працюй, бо зіп’єшся! Мало тобі того, що власну хату просрав, сидиш тепер у мене на шиї всьому місту на посміховисько.

— Чудна ти, мамо! — тільки й сказав наостанок.

6

За хатою, біля розваленого господарського двору, Майка знайшла чудну рослину: стовбурець, як у дерева, міцний, товстий, метри два заввишки, але не коричневий — зелений, листя велике, лапате, а верхівка присохла, темна, від неї темні смуги вздовж стовбура додолу, наче хвороба невиліковна — повзтиме і повзтиме до землі, аж поки не знищить живе. Розгребла сухе листя навколо рослини,