Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

пильний погляд і той дивний спосіб, в який вона вистрелювала словами, миттю потьмарили атмосферу в кімнаті.

— Так, мамо, — заспокійливим тоном озвалася дочка. — Вони знають. — Тоді обернулася до нас. — Нещасний випадок, — пояснила. — Частина дому завалилася на братів і вбила їх. Обох. А перед тим помер батько, від малярії.

— Бамай, — прошепотів Мирос. — Баманан ай, — що означало «бодай ти щезло» — старе олондрійське закляття від нещастя.

— О, та воно вже щезло. — Дівчина посміхнулася й підвелася, щоб зібрати посуд. — Зло вже пройшлося цим домом. Тепер ми в безпеці. З нами більше нічого не може трапитися.

* * *

Пізніше вона відвела мене до іншої кімнати, що просякла вологою й кіптявою.

— Дякую, — проказав я. Дівчина обернулася і, без жодних проявів піклування, пішла, забравши з собою каганець. Крізь діру, що зяяла високо у стіні, блимали білі розсипи зірок. У їх світлі виднілися пошарпана ширма, солом'яний лежак на підлозі, тріснута миска для вмивання. Такі скрайні злидні, такі болючі втрати. Я торкнувся ширми; можливо, на ній, як і на багатьох інших старих меблях у Долині, зображено сцени з Роману. Ліс фортеці Біл, його дерева, намальовані ланцюжком гострих верхівок. Або історія святого, Брейма Чаклуна, або бідна Лейя Теворова, переслідувана ангелом.

Я закрив очі та притулився чолом до ширми. Під повіками спалахнула пожежа. Раптом тілом струснув справжній вибух дрожу. Мій розум був усе ще заціпенілий, відсторонений, але тіло не могло знести того, що сталося. Я повалився додолу і згорнувся калачиком на пліснявому лежаку.

І тоді подумав про гув’ялхі, що були на Ярмарку, і про господарів, що приймали нас у цьому зруйнованому місці. Подумав про жінку, яка плакала наді мною в наметі. Мені хотілося зробити щось для них, для цих покинутих напризволяще дівчат, дати їм якесь слово чи знак, які несли б не жах, а щось інше. Але нічого такого в мене не було. І коли з'явилася ангел, пробиваючи собі шлях поміж стихіями, що виринали з фонтану іскор, я подумав, що, можливо, сам оцей жах може стати чимось іншим, чимось корисним, як казав Орем. Подумав, що мене, може, переслідувано з якоюсь метою.

На цей раз її світло було тьмяним; вона була схожа на живу дівчину, лише її легке сяяння, багряна аура забарвлювала повітря. Вона зависла під рваним отвором у стіні, сплівши руки, і дивилася на мене прохальним поглядом, з виразом пристрасного жадання, готового навіть на приниження. За цим пильним поглядом крилася прихована сила, безжальний розум, і усвідомлення цього пронизало мене жахом до мозку кісток. Воля, яка не ослабне цілу вічність; сила, яка не втомлюється. І при цьому її очі були схожими на очі коханки чи дитини.

Вона ослабила пальці.

— Напиши, — прошепотіла. І слабка посмішка на вустах. Вона взялася демонструвати пантоміму, немов плеще по долонях іншої дитини, і заспівала острівну пісеньку.

Мій батечко — це пальма, а матуся — жакаранда. Я пливу з Ілавету до Прева В моєму човнику, малому шкіряному човнику.

Я знав цю пісеньку. Знайома мова. Мені прийшло до голови, що тільки від неї я можу почути звучання рідної мови у цій країні книжок і ангелів. Вона засміялася і перейшла до другого куплета: «миска зеленої зупи із манго». І я пригадав, як намагався навчити Джома співати; це було в патіо під помаранчевими деревами.

— Джіссавет. Зупинись.

Вона замовкла, але рот тримала відкритим. Насупила брови: вогонь охопив міста.

— Джіссавет. Мені потрібна твоя допомога. Для цих людей. Я зараз в одному домі в Долині.

Повітря затріпотіло, викривившись довкола неї.

— Ну припини. Послухай. З ними скоїлися просто жорстокі речі. Може, ти могла б їм що-небудь сказати. Щось таке, що дасть їм надію.

Вона дивилася на мене невтішними очима.

— Я не можу. Вже казала тобі. Існує прірва між… Вона жахлива. І вони — ті люди — не такі, як я.

— Такі.

Вона похитала головою.

— Ні. От ти — така людина, як я. Ти з мого народу. — І знову її голос, легкий і моторошний, перейшов у пісню. На цей раз вона оспівувала долини й рівнини Тінімавету, тамтешні гирла, де великі ріки пливли в море, полишаючи по собі намул. Вона оспівувала рибалок, чиї тіла звикли до повітря, рибалок, які, на відміну від інших чоловіків, не божеволіли од постійного вітру. А ще вона оспівувала довгу історію Ітікнапета Мандрівника, який першим привів людей на острови.

І зійшовши на посталі перед ними землі, виявили, що вони прекрасні, здійнялись щойно з моря з річками оливи.

Вона оспівувала ці землі. Посталі Землі, що пахнуть шуваром. Кідеті-палет: Острови Людей.

— І це буде місце, де житимуть люди, — співала ангел. — Це буде дім людських істот.

Я згадав його, я відчув його — рідний дім, з усією його далекою солодкістю; я згадав його через високий голос мертвої дівчини. Один спогад особливо чітко постав при її