Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

співі: ранній спогад про те, як я намагався навчити брата співати цю пісню. «Мій батечко — це пальма, — казав я йому тоді. — Повтори!». І він казав: «Мій батечко». «Це пальма», — настоював я. Але він не відповідав. Він прикипав поглядом до дерев, длубаючи сандаликом крейдяну борозенку між плитами. Як завжди, коли на нього тиснули, він, здавалося, відступав за захисну стіну з нерозуміння й байдужості, властивої безумству.

Я чітко уявив його собі. Скільки йому тоді було років? Шість, можливо сім. Він вже тоді не міг вчитися, але батько ще цього не помітив. Він одягнений у коротку блакитну камізельку з вишивкою червоними й помаранчевими нитками; в мене була достоту така ж. У нього пірвана штанина. Якби я запитав його, як це сталося, він би не знав, або не сказав би мені, хоча краї діри поплямлені кров'ю. Він навіть не поскаржиться, що йому болить, хоча мав добряче роздерте коліно десь там, у такому місці, яке ніколи не буде назване.

«Мій батечко — це пальма, — казав я йому тоді. — Повтори!».

Я бачив, як інші діти бавляться в цю гру. І навчився від них, перейняв оте хитромудре перехресне плескання — і хотів, аби брат перейняв його від мене. Коли я закричав на нього, в його погляді, як крило птаха, промайнула настороженість.

«Ану кажи», — засичав я крізь стиснуті зуби, люто, намагаючись його налякати — прорвати його простоту і добутися до нього.

Він одвів погляд, втупився невідомо куди. Чи знав він, що зараз станеться?

Я обома кулаками штовхнув його просто в груди, він звалився на спину і заревів.

А тепер, коли минуло стільки років, на чужині, під звуки співу ангела, я знову пережив той момент одчаю, що намагався подолати прірву, ту жахливу спробу дістатися, відчайдушну й жорстоку, коли любов перетворилася на насильство, коли я був готовий здерти шкіру з його обличчя, аби дізнатися, що під нею лежить.

— Джевіку, — прошепотіла ангел. Її очі, що зазирнули просто в мої, — чорні, потайні, безмісячні. Її ясний погляд. — Чому ти не відповідаєш мені? Чому не пишеш?

Горе і лють, океан поглинання.

— Я не можу, — видушив я із себе. — Не можу.

— Послухай мене! — скрикнула вона.

І відразу хвилі ринули стрімким потоком.

* * *

Тиша подіяла на мене, як удар. Я сів, обливаючись потом і задихаючись, і витріщився на освітлене обличчя якогось демона.

Воно зависло наді мною, деформоване обличчя з рисами людини та ігуани. Його тонкі губи розтулилися, показалися дрібні зуби. Я похолов од страху і відсахнувся до стіни, бурмочучи уривок з молитви на кідеті:

— Від того, що невидиме… від того, що ходить перед світанком…

— Вам щось погане наснилося, — сказав демон північною мовою. Голос у нього був хрипкий і дитячий, злегка шепелявий.

— Боже мого батька, — отак я шепотів і тремтів. Витер обличчя простирадлом. Силуети в кімнаті стало видно чіткіше: я розпізнав вікно і відзначив положення ширми, і вже знав, що ця постать переді мною — ніякий не монстр, а спотворена шрамами дитина. Вона була одягнена в подерту блакитну сорочину, зшиту, без сумніву, зі старої роби, а її м'яке волосся, непричесане, стирчало дибки. Тримала мисочку з олією, в якій горів шматочок бавовни, і світло від нього трепетало, немов умираюча комаха.

— Ви кричали, — повідомила вона.

— Не сумніваюся, — пробурмотів я.

— Що вам снилося?

— Один ангел. — Я дивився їй в обличчя, намагаючись зосередитися на прекрасних очах, таких життєрадісних, наділених такою солодкою прямотою. Вона з цікавістю придивлялася до мене.

— Якщо наснилося щось погане, ніколи не залишайтеся в ліжку. Треба встати. Ось дивіться. — Вона поставила мисочку з олією на підлогу, взяла мене за зап'ясток і тягнула, поки я не підвівся з лежака. Тоді підняла руки догори над головою. — Робіть так само. Добре. А тепер крутіться.

І ми поволі оберталися, здійнявши руки, і відкидали величезні тіні на стіни. Дитина при цьому урочисто декламувала:

Вітаю тебе, вітаю тебе: пришли мені крихітну білу троянду, а я тобі дам оленяче серце.

— От і все, — сказала, опустивши руки. Вона посміхалася мені, очі її променіли. — Взагалі-то це треба промовляти, обертаючись довкола часнику на городі, але нам не дозволяється виходити вночі. Всі зараз на даху. Хочете піти до них?

Я кивнув і одягся в сорочку; дівчинка підхопила своє слабке світло і беззвучно попливла в коридор. Кімнати стояли темні й порожні; ми сполохали кількох щурів по кутах. Повітря було холодне, тхнуло цвілою соломою. Я побачив, що радху, зазвичай таке яскраве, таке життєрадісно-домашнє, може бути ще й місцем цілковитого запустіння. Босі ноги дитини безшелесно ступали холодною кам'яною долівкою, і світло, яке вона тримала, блимало під арками склепіння.

Врешті ми дійшли до вузьких сходів, де повітря було свіжим і зірки дивилися вниз через трикутний отвір у даху. Сходи були такі круті, що дівчинці довелося просуватися повзком, а я тримався за її ступнями, вже почувши м'які голоси зовні. Ми вийшли на дах, у неозору ніч. Небо було всіяне гострими кришталевими зірками. Серпик місяця сипав своє порошнисте світло на зруйнований будинок і виняткову тишу навколишніх полів.

— Джевіку! — Мирос вигукнув таким переповненим емоціями голосом, що я зрозумів раніше, ніж побачив його: