Читати книгу - "Чорний Загін"

накликати на себе гнів Леді? Їй не сподобається, якщо Шибеник помре.

Коли я торкнувся шиї Ворона, його пульс тріпотів. Однак незабаром він стабілізувався. Я з полегшенням зітхнув.

Солдати Буревісниці непомітно підійшли до Поневолених, вдивляючись в огрядну спину Перевертня.

Ловець переглянувся з Буревісницею. Та кивнула. Ловець Душ закрутився вихором. Щілини в його масці запалали червоним, як лава кольором.

Раптово, Ловець зник. На його місці з’явилася темна хмара висотою в три метри і шириною в чотири, чорна, як сім галок, щільніша, ніж густий туман. Хмара кинулася вперед немов гадюка. Пролунав здивований, схожий на мишачий писк, тоді запанувала довга, зловісна тиша. Після всього шуму й гаму, ця тиша таїла в собі смертельну загрозу.

Я почав шалено трясти Вороном. Той не реагував.

Перевертень і Буревісниця стояли над Шибеником і уважно дивилися на мене. Мені хотілося кричати, втікати, заповзти в якусь щілину в землі й там заховатися. Я перетворився в чарівника, здатного читати їхні думки. Я забагато знав.

Мене паралізував жах.

Чорна, мов вугілля хмара зникла так само швидко, як з’явилася. Ловець Душ стояв поміж двох солдатів. Обидвоє повалилися повільно на землю, наче величні, старі сосни.

Я знов потрусив Ворона. Він застогнав. Його повіки на мить злетіли вгору і я помітив зіниці. Розширені. Струс мозку. Хай йому чорт!...

Ловець поглянув на своїх спільників. Тоді, повільно, повернувся до мене.

Троє Поневолених підступили до мене. Позад них Шибеник продовжував помирати. Помирав він доволі шумно. Проте я його не чув. Я встав з тремтячими колінами і поглянув прямо у вічі своїй погибелі.

Це не може так закінчитися, подумав я. Це несправедливо…

Вони просто стояли й пильно дивилися на мене.

Я пильно дивився на них. А що ще мені залишалося робити?

Відважний Док, якому принаймні вистачило мужності поглянути Смерті у вічі.

-- Ти нічого не бачив, правда? – запитав Ловець м’яко. В мене по хребті проповзли холодні ящірки. Саме цим голосом говорив один з мертвих солдатів, коли рубав Черствого.

Я похитав головою.

-- Ти був занадто зайнятий боєм з Черствим, потім зосередився на Вороні.

Я слабо кивнув. В мене підгиналися коліна. Якби не це, я б кинувся навтіки. Хоча це була б несусвітня дурість.

-- Посади Ворона на килим до Буревісниці, -- наказав Ловець і вказав пальцем.

Я підштовхував, шепотів, вмовляв Ворона йти вперед. Він не мав найменшої уяви де він, чи що робить. Проте дозволив мені керувати собою.

Він мене непокоїв. Я не бачив явних пошкоджень, однак він поводився неадекватно.

-- Відвезіть його прямо в госпіталь, -- сказав я. Я не міг дивитися Буревісниці в очі й мені не вдалося добитися бажаної інтонації. Мої слова пролунали як благання.

Ловець покликав мене на свій килим. Я побрів з таким же ентузіазмом, як свиня до бойні. Це міг бути підступ. Моє падіння з килима назавжди позбавило б його будь-яких сумнівів щодо того, чи здатен я тримати язик за зубами.

Він пішов за мною, закинув свій закривавлений меч на килим і вмостився сам. Килим здійнявся вгору і повільно полетів у напрямку велетенських Сходів.

Я обернувся й поглянув на нерухомі тіла на луці; мене гризло непрохане почуття сорому. Це все було якось неправильно… Однак, що я міг вдіяти?

Щось золоте, схоже на невиразну туманність на далекому краю нічного неба, промайнуло в тіні однієї з веж з пісковику.

В мене ледь не зупинилося серце.

Капітан заманив позбавлену командування і деморалізовану армію повстанців у пастку. Виникла кривава різня. Мала кількість людей і цілковите виснаження перешкодили Загону скинути бунтівників у прірву. Поневолені спочивали на лаврах і навіть не думали допомагати. Один свіжий батальйон, одна атака чарівників, принесли б нам перемогу.

Я займався Вороном на ходу, після того, як ми поклали його на останній віз, що рухався на південь. Цілими днями він перебував у стані дивного заціпеніння. Опіка над Сонечком автоматично перейшла до мене. Мала відволікала мене від гнітючих думок під час ще одного відступу.

Можливо так вона хотіла відплатити Ворону за його великодушність.

-- Ми відступаємо останній раз, -- пообіцяв Капітан. Він ніколи не вживав слова “драпаємо”, та йому бракувало нахабства ляпнути, що ми відходимо на заздалегідь підготовлені позиції, вирівнюємо лінію фронту чи схожу тарабарщину. Він не згадав про те, що подальший відступ був би можливим тільки, коли настане кінець. День, коли впадуть Чари, стане датою смерті всієї імперії Леді. Цілком ймовірно, що я напишу останню сторінку цього Літопису і закінчу історію нашого Загону.

Відпочивай з миром, останнє бойове братство. Ти було для мене домом і сім’єю…

Ми отримали новини, які приховували від нас, поки ми перебували на Сходах Сліз. Вісті про те, що з півночі, по дорогах розташованих дальше на захід, ніж та, по якій ми відступали, наближаються нові сили повстанців. Список втрачених міст був довгим і гнітючим навіть, якщо припустити, що посланці трохи перебільшували. Переможені солдати завжди переоцінюють силу ворога. Це тішить самолюбство тих, хто починає відчувати свою неповноцінність.

Крокуючи з Елмо вниз по довгому, похилому південному схилу гори, в напрямку родючих сільськогосподарських угідь на північ від Чарів, я запропонував:

-- Може, коли поблизу не буде жодного Поневоленого, натякнеш Капітану, що було б розумно відмежувати Загін від Ловця Душ.

Він дивно поглянув на мене. Останнім часом всі мої старі товариші так дивляться на мене. Після загибелі Черствого я став похмурим і мовчазним. Хоча, повірте мені, я і в кращі часи ніколи не був душею товариства. Напруга пригнічувала мене. Я відмовився від своєї звичної віддушини – Літопису, побоюючись, що Ловець Душ якимось чином прочитає мої записи.

-- Було б краще, якби ми не