Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

перлину, а не семінари з перлотворення з іншими устрицями. І чим дужче робота нависає над моїм днем, тим сильніше відчуття, що я мушу, а не просто хочу, і тим складніше стає її виконувати. Серйозною проблемою письменницьких майстерень є те, що мушу перетворюється на правило. Врешті-решт, ти прийшов не блукати самотньо, як хмарка, і відчувати красу лісів або велич гір. Ти маєш писати, чорт забирай, хоча б заради того, щоб твоїм колегам було що критикувати, коли вони смажитимуть свої кляті маршмелоу в головному будинку. Коли ж, з другого боку, щоб дитина вчасно потрапила в баскетбольний табір — не менш важливо, ніж ваша праця, то робота починає значно менше тиснути.

А стосовно тої критики, то наскільки вона цінна? З мого досвіду, на жаль, не дуже. Часто вона доводить до сказу своєю розмитістю. «Мені дуже сподобався настрій Пітерового оповідання», — може сказати хтось. «У ньому було щось… таке відчуття, не знаю… там таке лагідне, ну, ви розумієте… не знаю, як описати…»

Серед інших перлів письменницьких семінарів: «Мені здалося, що стиль, ну, такий, типу, ну ви розумієте»; «Поллі вийшла якась така стереотипна»; «Мені дуже сподобалися образи, бо я зміг побачити, про що він говорить, практично повністю».

І замість закидати цих дурних талалаїв їхніми ж свіжозасмаженими маршмелоу, багато хто з присутніх довкола вогню киває, усміхається, і вони видаються поважними та замисленими. І надто часто викладачі та письменники-резиденти кивають, усміхаються і видаються поважними та замисленими разом з усіма. Мало кому з учасників спадає на думку, що коли в тебе виникає відчуття, яке ти не можеш описати, то, ймовірно, не знаю, якось типу, мені здається, може, ти не на ті, блядь, курси прийшов.

Критика без конкретики не допоможе, коли сідаєш писати другу чернетку, а навпаки, може зашкодити. При цьому жодна з наведених вище ремарок, звісно, не зачіпає ні мову вашого твору, ні вміння розкрити сюжет; ці ремарки — просто вітер, який не приносить жодної реальної користі.

Крім того, повсякденна критика примушує вас писати при постійно відчинених дверях, а в моєму уявленні це нівелює її цінність. Яка вам користь із того, що офіціант буде безгучно навшпиньках приносити обід на ґанок і з такою ж запопадливою безгучністю йти навшпиньках геть, якщо ви щовечора читаєте вголос свою поточну роботу (чи роздаєте ксерокопії) групі майбутніх письменників, які розказують, що їм сподобалося, як ви передали тон і настрій, але хочуть знати, чи є якийсь символізм у ковпаку Доллі, отому з дзвіночками. Постійно тисне необхідність пояснювати, і багато вашої творчої енергії, на мою думку, прямує в хибному напрямку. Починаєш весь час ставити під сумнів своє письмо і його мету, тоді як мав би писати зі швидкістю бігу Пряникового чоловічка[273], викладати на папері ту першу чернетку, доки форма скам’янілості ще чітка і ясна у тебе в голові. Надто часто письменницькі курси дозволяють вставляти «Чекай, поясни, будь ласка, що ти мав на увазі під оцим».

Заради справедливості мушу визнати, що я трохи упереджений: один із небагатьох нападів повноцінної творчої кризи стався в мене на останньому курсі в Університеті Мену, коли я ходив не на один, а на два курси творчого письма (одним із них був семінар, де я познайомився зі своєю майбутньою дружиною, тому він не рахується як тотальний програш). Більшість моїх однокашників того семестру писали вірші про сексуальні жадання й оповідання, в яких понурі юнаки, чиї батьки їх не розуміють, готуються відправитись у В’єтнам. Одна юначка чимало писала про місяць і свій менструальний цикл; у таких віршах слово місяць завжди виглядало як м’с’ць. Вона не могла пояснити, чому так мало бути, але ми, типу, відчували: м’с’ць — це тема, сестро.

Я приносив на заняття власні вірші, а в кімнаті гуртожитку лежала моя маленька непристойна таємниця: наполовину написаний рукопис роману про банду підлітків, яка планує вчинити расові заворушення, що послугують прикриттям для нападів на два десятки лихварів-«акул»[274] та наркосиндикатів у місті Гардінг — вигаданій мною версії Детройта (я ніколи не був до Детройта ближче ніж на 800 км, але я не дозволяв цьому спиняти чи вповільнювати мене). Цей роман, «Меч у пітьмі», здавався мені вульгарщиною порівняно з тим, чого прагнули досягти мої однокашники. Гадаю, саме тому я ніколи не брав його на заняття для отримання критики. А через те, що він був кращим і якось щирішим за всі мої вірші про сексуальні жадання і біль постпідліткового максималізму, ставало ще прикріше. Це призвело до чотиримісячного періоду, коли я майже нічого не міг написати. Натомість я пив пиво, курив «Pall Mall», читав Джона Мак-Дональда[275] і дивився денні мильні опери.

Письменницькі курси та семінари пропонують принаймні одну беззаперечну перевагу: на них бажання писати прозу чи поезію сприймають усерйоз. Для авторів, які лише починають свій шлях, але вже відчули на собі жалісливо-поблажливі погляди друзів та рідних («Тільки не квапся звільнятися з основної роботи!» — популярна репліка, яку зазвичай виголошують з гиденькою всезнайською посмішкою), це чудова річ. На курсах письменницької майстерності як ніде можна і навіть треба проводити значний кусень свого часу у власному маленькому світі мрій. Але все одно, хіба вам треба дозвіл чи перепустку, аби туди ходити? Вам треба, щоби хтось видав вам паперовий бейджик зі словом «ПИСЬМЕННИК», аби повірити, що ви ним і є? Дай Боже, щоб ні.

Ще один аргумент на користь письменницьких курсів пов’язаний з тими, хто їх викладає. В Америці працюють тисячі талановитих письменників, і лише декілька з них (думаю, всього-на-всього відсотків п’ять) можуть прогодувати