Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

свої сім’ї та себе своєю працею. Завжди можна знайти який-небудь грант, але його не вистачить на постійно. А про урядові дотації для белетристів і думати не смійте. Дотації тютюновим компаніям — прошу. Гранти на вивчення рухливості бичачих сперматозоїдів — ясне діло. Дотації на художню літературу — ніколи. Гадаю, більшість виборців схвалили б це. За винятком Нормана Роквелла і Роберта Фроста, Америка ніколи не шанувала своїх творчих людей; у цілому нас більше цікавлять пам’ятні тарілочки від «The Franklin Mint»[276] та інтернет-листівки. А якщо вам це не подобається, то що вже поробиш, так склалося, що телевікторини цікавлять американців більше, ніж коротка проза Реймонда Карвера[277].

Виходом для великої кількості недооплачуваних белетристів стає передавання своїх знань іншим. Це може бути корисно, а авторам-початківцям буде приємно отримати нагоду познайомитися та послухати досвідчених письменників, якими вони давно захоплюються. Також чудово, коли письменницькі курси допомагають налагодити ділові зв’язки. Зі своїм першим агентом Морісом Крейном я познайомився через викладача композиції на другому курсі, знаного в регіоні автора оповідань Едвіна М. Голмса. Прочитавши кілька моїх оповідань на заняттях з композиції, де основна увага приділялася написанню прози, професор Голмс запитав у Крейна, чи не подивився б він на добірку моїх творів. Крейн погодився, але нам не вдалося нормально попрацювати — йому було за вісімдесят, він хворів і помер невдовзі після початку нашого листування. Можу лише сподіватися, що це не моя перша партія оповідань його вбила.

Письменницькі курси та семінари потрібні вам не більше, ніж ця чи будь-яка інша книжка про письменство. Фолкнер навчився свого ремесла, працюючи на пошті в Оксфорді, штат Міссісіпі. Інші письменники засвоїли ази, служачи на флоті, працюючи на заводі чи сидячи в найкращих заґратованих готелях Америки. Я ж дізнався найцінніше (і з комерційного погляду теж) про роботу свого життя, коли прав мотельні постелі та ресторанні скатертини в пральні «Нью-Франклін» у Бангорі. Найкраща наука — багато читати й багато писати, а най-найцінніші уроки — ті, яких ти навчиш себе сам. Вони майже завжди трапляються за зачиненими дверима кабінету. Обговорення на письменницьких курсах часто стимулюють інтелект і дуже цікаві, але також вони заводять у поле надто далеко від базових механізмів письменницької справи.

Разом з тим, ви таки можете опинитися в якійсь версії лісової письменницької колонії, як у «Схід — це схід»: ваша власна хатинка у соснах, укомплектована текстовим процесором, свіжими дисками (і чому так лоскоче уяву коробка свіжих комп’ютерних дисків чи стос чистого паперу?), ліжком у сусідній кімнаті для пообіднього сну, і жіночкою, яка навшпиньках приходить до вас на поріг, лишає обід і йде навшпиньках геть. Непоганий був би варіант. Якщо у вас з’явиться нагода долучитися до такого, то я сказав би «вперед». Може, ви й не дізнаєтеся Магічних секретів письма (їх немає — облом, еге ж?), але знаменито проведете час, а знамениті розваги — це те, за що я завжди вболіватиму.

15

Інші питання, крім «Де ви берете ідеї?», які найчастіше ставлять публікованому письменникові люди, котрі хочуть видаватися, — «Як можна завести агента?» і «Як вийти на людей з видавничого світу?»

Тон цих запитань часом спантеличений, іноді гіркий, а часто сердитий. Побутують підозри, що новачки, яким вдається домогтися публікації своєї книжки, прорвалися завдяки зв’язкам, своїм людям, знайомому рабинові з цього середовища. В основі таких підозр лежить припущення, що видавничий бізнес — це одна велика, щаслива, інцестуально близька родина.

Це неправда. Також неправда, що агенти — пихата й зарозуміла братія, що швидше помре, ніж зніме рукавичку й торкнеться пальцем рукопису, за який не замовили слово (ну добре, добре, таких теж є кілька). А правда в тому, що агенти, видавці та редактори шукають свіженьких нових авторів, чиї книжки добре продаватимуться і принесуть багато грошенят… і при цьому не лише свіженьких нових молодих авторів. Гелен Сантмаєр жила в домі для літніх, коли опублікувала «…і дами з Клубу»[278]. Френк Мак-Корт був значно молодшим, коли видав «Прах Анджели», але вже й не хлопчиком.

Будучи юнаком, чия коротка проза тільки-но почала з’являтися в чоловічих журналах, я з оптимізмом оцінював свої шанси на публікацію. Я знав, що маю певний хист, а ще відчував, що час на моєму боці. Рано чи пізно шістдесяти- й сімдесятирічні успішні письменники або повмирають, або впадуть у маразм і звільнять місце молодим, як я.

Проте я розумів, що на мене чекає підкорення ще багатьох вершин поза сторінками «Cavalier», «Gent» і «Juggs»[279]. Я хотів, щоб мої оповідання знайшли правильну ринкову нішу, а це означало пошук способу, як обійти таке лихо, що чимало видань, де платять найбільше (наприклад, «Cosmopolitan», який на той час публікував багатенно оповідань), навіть не глянули б на твори, подані просто так. Відповідь була, як мені здавалося, — завести собі агента. Якщо моя проза добра, простодушно і не зовсім безпідставно думав я, то агент розв’яже всі мої проблеми.

І лише значно пізніше я відкрив для себе, що не всякий агент хороший і що хороший агент може зробити набагато більше корисного, ніж просто вмовити редактора відділу літератури в «Cosmo» подивитися на ваше оповідання. Але юнаком я ще не усвідомлював, що у видавничому світі є люди — і таких чимало, — готові вкрасти навіть монети з повік мерця. Для мене це не мало значення, бо, доки мої перші кілька романів не знайшли своєї аудиторії, в мене не