Читати книгу - "Скалаки"

Лиш через багато днів сяйнув їй промінчик надії. Одного ясного дня по обіді вона сиділа з економовою дитиною на руках під каштанами у дворі; до неї підійшла стара шафарка й сказала:

— Їржик і ваші зі «Скелі» вітають тебе.

Дівчина спершу злякалась, тоді аж зашарілася з радості.

— Не бійся,— вела далі старенька.— Вони тебе тут не покинуть, а поки що я стерегтиму тебе. Тільки уважай, щоб ніхто про це не дізнався.— І зразу ж відійшла.

Лідка зчудовано дивилася вслід старій, що вже зникла в дверях. Хотіла, було, покликати її, розпитати, та зразу ж отямилася. Потім вона цілий день думала про це. Тепер їй стало веселіше, знала, що про неї якось дбають.

Їржик скоро пересвідчився, що проникнути до двору не так-то легко. Докладніше він розвідав усе на Мартинівському хуторі: адже Єнік знав фільварок, як свої п’ять пальців, а його стара тітка була там шафаркою. Від неї молодий Скалак довідався, як живеться Лідці та що з дівчиною досі нічого лихого не сталося; звістку цю він заніс і на «Скелю», вельми потішивши старого Балтазара та Бартоньову.

Через Єніка й дійшла до Лідки та люба, така несподівана для неї вість.

Їржик був наче на роздоріжжі. В нього силоміць забрали милу. Що він мав діяти? Передовсім визволяти її? Але ж розпочате діло треба було не гаючись доводити до кінця. А в ньому вся кров закипала від думки, що брутальний економ може зганьбити його кохану. Він часто подовгу замислювався. Так сидів він одного дня під липою на межі біля дороги до Ртині, сховавши лице в долоні. Чорні кучері спадали з чола на руки. Біля ніг його лежали цимбали. Над ланами віяв холодний осінній вітер. Скалак думав про Лідку і про свою справу, думки в голові в нього мигтіли, як мошва над річкою, й він ніяк не міг упіймати потрібної. Тут до його плеча хтось доторкнувся. Їржик, підвівши голову, побачив Достала з Маховської Лготи.

— Ой Достале, я вже був збирався до вас.

— Збирався, та мало не забув... А втім, я знаю чому. Забрали в тебе любку...

— І ви вже знаєте? Так треба починати!

— Оце через те?

— І через те, й не через те. Далі зволікати нікуди. Князь іще тут, от-от настане зима, він поїде, а треба, щоб він був.

— Можна й починати, у нас це буде неважко.

— Але Рихетський відкладає аж до весни, а ви ж знаєте, Нівлтові вірять.

— Хм... Ото лихо...— Достал усміхнувся.

— Дядьку Достале, ми його примусимо. Ви ж кажете, що у вас можна починати, то й починайте, а тоді доведеться й нам. Шкода,— додав він протягло,— я весь час думав, що ми тут устанемо перші. Але як наші почують, що Броумовщина й Поличчина піднялись, це їх розворушить, я знаю, повстануть, злетяться, як бджоли, і розважливий Рихетський уже не вагатиметься. Рушимо тоді,— говорив Їржик, дедалі дужче розпалюючись,— на той гордий замок і...— Він на хвильку замовк.— І визволимо себе й її теж.

— Як це?

— Як? Обступимо двір, і хай нам її віддадуть, а ні, то... — Їржик схопився й випростався перед Досталом.— От тому треба починати негайно. Хто зна, як воно буде до весни, а так нехай навесні всі виходять у поле вже не на панщину, вольними!

— Так, так, твоя правда, Їржику. Гадаю, що тепер і Рихетський уже не вагатиметься. Він, певно, теж уже прочитав нову грамоту, «регулятивум».

— Який такий «регулятивум»?

Достал розповів Їржикові про той папір і переказав його до слова. Молодий Скалак сторопів.

— Пішу панщину зменшують наполовину й можемо домовитись, — промурмотів він за хвилину, втупивши очі в свої цимбали,— А хотіли всю панщину скасувати! Половину... Не може того бути! — раптом шпарко вигукнув він.— Нас дурять, не може того бути! Яка ж із цього полегкість, кому це поможе! А казали ж, ніби хочуть зовсім скасувати. Достале, це якесь ошуканство!

— І я те кажу. Ходімо на рихту!

Їржик, узявши цимбали, пішов польовою дорогою поруч із Досталом до прадідівського дворища ртинських вольних селян.

— «Можемо домовитись»? Гаразд, будемо домовлятися! — вигукнув Їржик.— Домовлятись будемо, тільки від свого не відступимось!

Під липами на пагорбі вони здибали Рихетського з батньовицьким війтом.

— Про вовка помовка! — ще здалеку гукнув до них Нівлт.— Ходіть сюди; здибалися до речі, недарма виглядав.— І щиро стис руки Досталові та Їржикові.

У великій світлиці старої рихти було повно людей. На лавах попід стіною чи за столом сиділи селяни різних літ; інші, стоячи серед хати, жваво розмовляли. Коли Рихетський увів Достала та Їржика, хата аж загула від гомону. Були там війти майже всіх сіл Находської округи. Того дня, в неділю, вони зібралися в замку, де їм прочитали згаданий уже «регулятивум», що так спантеличив їх.