Читати книгу - "Скалаки"

Нівлт показав на Достала та Їржика.

— Оце той юродивий; та ви знаєте його, це Скалак. Тепер вам відомо, що він був за юродивий, яке діло підняв! Це Мікулашів син!

— Мікулашів син!

— Того, що хтів нас визволити!

— Слава пам’яті Мікулаша Скалака! — мовив старий, сивоголовий війт, подаючи руку його синові. За ним і всі радо потисли юнакові руку.

Знялась мова про нову грамоту, котру кожен війт ніс до свого села. Рихетський, розгорнувши свій примірник, іще раз перечитав його.

— «Домовитись»! Диво, та й годі, — озвався радеховський війт.

— Авжеж, домовитись, — відказав Рихетський.

— А як? — спитало кілька чоловік одразу.

Господар виклав готовий план. Нехай на поданий знак зберуть чоловіків своєї громади, а потім з’єднатись усім в один гурт і рушити на замок. Тоді пани змушені будуть погодитись на переговори.

— А як хто не схоче йти?

— Треба його примусити! — докинув Їржик.— Ми це робимо не для себе, а для всіх, то хай і йдуть усі!

— Принаймні один чоловік із кожного двору,— запропонував Нівлт. Це схвалили одностайно.

— Любі сусідоньки, воно-то річ добра,— сказав війт із Жернова, шкрябаючи за вухом,— і я на все згоден, але що, як пани не захочуть із нами говорити та викличуть із Градця військо на нас: адже ж це, по правді кажучи, бунт!

— Який же то бунт — свого домагатися? — заперечив молодий Скалак.— Хіба ми не такі самі люди, як і пани? Довіку, чи що, гнути на них спину?

— І худоба борониться, як її б’ють,— додав Нівлт.

— А до того ж іще хто зна, як воно вийшло з тим указом! — вів далі Їржик.— Ви ж усі добре пам’ятаєте, що при дворі у Відні хотіли скасувати панщину, та пани перешкодили, а найбільше наш. Так говорилося; однак цей указ дещо полегшує. А нащо б їм поступатися, якби їхня взяла? Та ще й оте «домовлятися»! Я хлопчисько проти вас, люди, ви досвідніші; але й вам, гадаю, це дивним здалося. Це указ не справжній, цісар запевне підписав щось інше, а десь там, по канцеляріях, його втаїли й дали нам оце от натомість. І цим ми вдовольнимось?

Якусь хвилину панувала тиша; всі дивились на юнака, що, стоячи посеред хати, держав у високо піднятій руці «регулятивум». Достал і Рихетський кивали головами. Знявся гомін, потім справжній гамір:

— Правду каже!

— Добре сказав!

— Мені теж так здалося! — лунало в світлиці.

Слово забрав Рихетський. Він сказав, що ніхто не хоче бунту й це ніякий не бунт. Вони ж не збираються грабувати, плюндрувати та вбивати, а тільки домагаючись свого права; не хочуть нікого кривдити, але й свого не попустять. Потім додав, що таке діється не лише на Находщині, а й повсюди.

Насеред хати вийшов Достал, почав розповідати, що робиться на Поличчині та Броумовщині, потім закликав об’єднатися. Усі радо пристали на це. Нівлт запропонував, щоб кожен війт у своєму селі переповів сказане тут; людей переконати неважко буде. Умовилися й щодо знаку. Про час трохи посперечалися. Їржик вимагав починати якомога скоріше, негайно. Більшість поважних війтів не погоджувались із ним; до них пристав і Рихетський. Домовилися, що зберуться тут іще раз.

— Авжеж, збиратимемось тут, де ще є спосібніше місце! Тут буде наш штаб,— докинув молодий збечницький війт.

— Еге, штаб! А Рихетський — наш генерал! — гукнув поржицький.

— Генерал! Генерал! — закричали захоплені селяни.

— Гаразд, сусідоньки, але ви повинні мені помагати, а найперш оці-о.— Рихетський узяв за руки Достала та Їржика, що стояли обіч нього.

— Помагатимемо! Помагатимемо! —.загули всі.

— Бог нам поможе! Наша річ свята, справедлива!

Раптом навстіж розчинилися двері, й на порозі став червоний од швидкої ходи Балтазар Уждян. Радісний гомін привітав старого вояка, котрого всі любили. Рихетський та Їржик підбігли до нього.

— Все раду радите! — вигукнув Балтазар.— Облиште вже балачки та підемо, я вас поведу! Доки ми будемо радитися! Я знаю одну раду: вдарити на них, поки нас не задушили, не виморили!

— Що сталося? — навперебій питали його.

— Що сталося? Та чи ж ви не знаєте? Обкрадають, обдирають нас! Дочку в мене забрали, а як пішов домагатися правди, зробили з мене, старого чоловіка, блазня.

Він розповів, що вже тричі ходив до князя скаржитись на економа, котрий забрав Лідку, та йому все забивали баки й веліли прийти іншим разом. А сьогодні відмовили наодріз, сказали, щоб він більше не надокучав — князь не хоче його прийняти, бо економ учинив законно.

— От я й