Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

передбачити, що Росія розв’яже відкриту загарбницьку війну. Пам’ятаючи про Будапештський меморандум, вірив, що такі могутні країни, як США, Британія не дозволять Кремлю порушувати усталений світовий порядок. Адже агресія Росії проти України зачіпала не лише реноме цих країн, а й несла ознаки третьої світової війни. А що, був навіть час, коли ця війна забрала більше іноземних громадян, ніж українців. Коли збили «боїнг». Світова спільнота якось легко це проковтнула. Виявилося, що й наймогутніші країни не всесильні. І ми, попри їхні гарантії, лишилися фактично сам на сам з найагресивнішою державою світу. Так, Росія тимчасово відкусила наші території, однак перемогти нас не змогла. Завдяки добровольчому руху, передовсім, ми зупинили «рускую весну», далекосяжні плани Москви розбилися об щит нової української людини, яка заявила про свої народини на Майдані.

«В Україні треба узаконити Майдан як постійно чинну інституцію»

— Ви сказали в одному з телевізійних виступів, що влада може чути тільки голос Майдану, а до того вона завжди глуха. Це насправді дуже серйозний закид, якщо мова йде про владу, яка від Майдану до влади і прийшла. Тепер дуже серйозне запитання: ви гадаєте, що й зараз не буде устабільненого розвитку країни і знову для якісної зміни має бути Майдан? Уже четвертий? І чи є все ж щось істотне, що відрізняє Україну-2018 від України-2013?

— Іноді приходить думка, що в Україні взагалі треба узаконити Майдан як постійно чинну інституцію. Бо в нас як виходить? Зібралися, поміняли владу і розійшлися. А треба стояти до кінця і вимагати від нових керманичів бодай якихось базових змін, які не підлягають сумніву. Ну, цього разу війна зашкодила, а взагалі Майдан мусить наполягати на комплексі невідкладних рішень. Наприклад, вимагати негайного скасування депутатської недоторканності, ухвалення нового виборчого закону, заміни ЦВК, розпуску Конституційного суду, який з намови режиму ґвалтував Основний Закон... Це я так, довільно кажу, є ще речі, не менш важливі. А то он уже скільки років минуло, а на чолі ЦВК сидів антимайданівець, котрого ми пам’ятаємо ще з часів Помаранчевої революції. Ну, шарпнули його один раз про людське око, показали маєток — палац, більший за Версальський, і що? Сидить і далі в тому палаці. Хіба це не плювок в обличчя чесним громадянам України? Такі речі часом затьмарюють оту різницю між 2013 і 2018 роками. Є вона, звичайно, є. І в гуманітарній сфері відчутна. Нарешті фінансується українське кіно, в ефірах звучить українська пісня, міцно стали на ноги кращі видавництва у Києві, Харкові, Львові. Дедалі більше чується рідна мова, хоч ситуація, звісно, далека від нормальної. Українці тяжко видихують колоніальну спадщину, навіть у час російської агресії ще не усвідомили, що найміцніший кордон країни — державна мова. Ходять до московської церкви, яка фактично стала терористичною організацією. Але позитивні зміни є. Тільки ж, ви знаєте, письменник завжди буде в опозиції до будь-якої влади. Часом я публічно висловлюю непопулярні думки щодо війни, Донбасу, Криму і наживаю собі опонентів навіть серед прихильників. Не всі розуміють, що завданням письменника є насамперед порушувати питання, а не давати на них остаточну відповідь. Це ж добре — збурювати протест, запалювати думку, будити Дух одвічної стихії. Тому я за Майдан. Четвертий, п’ятий, десятий, поки в Україні не запанують чесні суспільні відносини, поки вона не стане країною національної гідності. Якщо Бог не посилає свого Вашингтона, то суспільство мусить його виховати.

— Лідерство у такій великій, неоднорідній та схарапудженій країні, як наша — справа тяжка і невдячна. Завжди є багато молодих, хто начебто міг би взяти на себе цю місію, але як придивишся, то їх і немає. Бо це щоденна праця, досвід, знання та відповідальність. Ви бачили там — у шанцях на Сході — цих найкращих наших хлопців та дівчат. Ви бачите в них ту зовсім нову генерацію українців, що хоче і може вести Україну за собою?

— Серед звичайних хлопців і дівчат я, певна річ, не помічав таких амбіцій. Вони живуть іншим життям, їхні голови не забиті маренням про політичну кар’єру. Хоча їм, звичайно, не байдуже, хто стоїть на чолі держави, на чолі Збройних сил, їм не однаково, якою є розстановка сил у парламенті. Кожен третій із них був би кращим президентом, ніж Зеленський чи Вакарчук, але їм не до того навіть на рівні жартів. Це люди іншого складу характеру. Серед командирів, можливо, є і такі, хто не проти зробити політичну кар’єру, але мені здається, що ті, хто цього дуже хотів, уже сидять у Верховній Раді. Війна ж народжує не тільки героїв, вона плодить авантюристів, ворохобників, шукачів пригод, садистів, зрадників. Так було завжди. Є серед вояків і такі, що вже встигли повоювати по обидва боки. Про це, звісно, не всі здогадуються. Я кажу це не для того, щоб кинути тінь на депутатів, котрі зайшли в парламент з війни. Серед них є гідні обранці, справжні чоловіки, котрі вболівають за українську справу. Є водночас командири добробатів, яким люди вірять менше або й зовсім розчарувалися в них. Взагалі українці помірковані, вони з підозрою ставляться до геройських вчинків, до чужого успіху, і коли їм сказати, що все воно було трохи не так, охоче і з радістю вірять. У нас від захвату до зневаги один крок. Не будемо наводити відомих прикладів. Але є серед знаних військовиків і такі, хто міг би взяти на себе найвище лідерство, особливо в час війни. У «Чорному Сонці» є епізод, коли хлопці, мріючи про майбутнє України, жартома формують Кабмін зі своїх побратимів. Той буде міністром оборони, той культури, той піде на голову СБУ, а генпрокурором стане боєць із позивним Негідник... Але й тоді вони житимуть скромно, чесно, служитимуть, як і тепер, для добра своєї країни. Там азовці називають і свого майбутнього Президента, неважко здогадатися кого.

— В Україні є одна незмінно тяжка, а для будь-якої влади ще й незручна, мовна тема. Ми з вами навіть можемо згадати ще один сучасний український Майдан — мовний: це коли банда Януковича ухвалила «па бєспрєдєлу» мовний закон, аби знищити українську як державну, а в перспективі і як явище. 2014 року одразу після Майдану цей ганебний «закон» було скасовано, однак акт цей тодішнім головою ВР так і не було підписано. Лише 28 лютого цього року «закон» регіоналів було скасовано конституційним судом. Та й то не з огляду на його антиконституційний зміст, а беручи до уваги щонайбрутальніші порушення Закону про регламент