Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

– Утреде, мусиш поквапитися! – прокричав Інґвар, міцніше притиснувши до себе, мовби неживе, тіло Корнелії.

Закінчення його фрази втонуло в гучному тонкому крикові. Чоловік роззирнувся: зліва від них, ще поки зовсім далеко, замаячили між хмар чорні плями незваних гостей.

– Трясця! – лайнувся.

До Долини Духів залишався ще чималий відрізок шляху, але там жодні вартові не здатні будуть їх дістати. На священних землях, освячених божою силою, діють зовсім другі закони. Шкода тільки, дістатися туди до того, як наздоженуть гарпії, дракон не встигне.

Щойно лорд подумав про це – ясне небо над ними прорізала блискавка. Білі пухнасті хмари почали стрімко чорніти та скупчуватися неподалік попереду. З їх глибин через кілька секунд вирвалася ще одна блискавка – вона вдарила в землю й, на диво, не зникла – так і залишилася іскрити й десь посередині почала розширюватися до розмірів Утреда у своїй теперішній подобі.

Інґвар спостерігав за цим дивом із кам’яним виразом обличчя, бо чудово знав, що то далеко не драконова магія і вже точно не гарпій. Так виглядало втручання богів, а вони просто так не лізуть у справи смертних рас. Сини й дочки Рода та Дивії взагалі ніколи не втручаються в те, що звуть долею, не змінюють напророченого норнами, однак тепер порушили свої принципи – це очевидний натяк на те, що у світу великі неприємності, що не може аж ніяк тішити.

– Лети до порталу! – наказав Інґвар Утреду, частково таки втішившись цій допомозі.

Якщо, звісно, Перун воліє саме допомогти. Втім, якби він хотів нашкодити – не став би втручатися взагалі: з цим чудово б упоралися гарпії.

Зіткнення з блискавкою не принесло нікому ніякого болю. Щойно дракон у неї влетів – громовиця згасла у своїй початковій точці, щоб за кілька секунд розрізати простір уже на території Долини Духів неподалік від джерела Урд, над яким височіло легендарне дерево життя Іґґдрасіль.

Це місце сильно відрізнялося від решти земель Соларісу й Наттлінмору, а все тому, що Долина була поділена межею двох імперій на дві, умовно кажучи, пори року: літо й зиму – природні символи життя та смерті. Західна частина – та, на якій щойно приземлився молодший син Дому грому та блискавки, – біліла вічними снігом і кригою; східна – рясніла зеленню та квітчастими луками. Усе це показувало взаємозв’язок між двома протилежними началами, між тінню та світлом, між існуванням і небуттям, між смертю й життям… Тут межа між світами була, як ніде більше, тонкою, тут чистий ефір богів творив дивовижні речі, тут билося саме серце цілого світу, тут чувся голос богів і божеств, тут зароджувалися найдивовижніші та найстрашніші речі.

– Далі я сам, – попередив Інґвар, щойно відчув під ногами тверду поверхню. – Повертайся до інших і допоможи їм.

Утред покірно схилив голову й за мить знову ринув у небо. Хродґейр же майже бігом помчав до життєдайних вод Урду. Щойно опинився на рівному березі, чия межа плавно переходила у водний простір, обережно поклав тіло дівчини на білосніжну м’яку поверхню, сам же взявся знімати із себе верхній одяг зі взуттям. Залишившись в одних штанах і лляній сорочці, позбавив від важкого, безнадійно зіпсованого плаща й Корнелію, чиє життя без перебільшень трималося на волосині. Знову взяв її на руки й поглянув на бліде обличчя ніжним, трепетним поглядом. Пройшовся по дівочій щоці кінчиками пальців, мовби переконуючись у тому, що її шкіра досі тепла, а тоді прошепотів:

– Незабаром усе буде добре. Обіцяю, люба! – він торкнувся вустами блідого чола в невагомому поцілунку й, нарешті, ступив у воду.

Тієї ж миті над поверхнею озера зародився несильний порив вітру. Від його доторку темно-синя гладь затремтіла брижами, а сам легіт помчав далі – між зелених трав – зашелестів вічно молодим листям і ввірвався в зимову холоднечу, здувши з сухих гілок своїм свистом сніжинки. Але то був не звичайний шелест і не звичайний свист – самі духи-хранителі Іґґдрасіля побожно шепотіли, крізь звуки природи промовляючи до раптових візитерів, визнаючи в них не просто стару кров, а силу великого Прабатька – силу першооснови – творця всього сущого, верховного бога Рода.

Хродґейр із кам’яним обличчям дедалі глибше занурювався у священні води джерела Урд. У його грудях жевріла невгасна надія на милість богів і життєдайну силу цього місця, хоч після втручання Перуна ця надія мала б поступитися місцем цілковитій упевненості. Проте цієї впевненості не було, бо чоловік не знав достоту, через кого саме втрутився бог блискавки та грому. Адже допомоги потребувала що Корнелія, що сам Інґвар.

– Благаю, врятуйте їй життя! – попросив він, продовжуючи міцно тримати непритомне тіло, більше схоже на реалістичну ляльку.

– Відпусти… – підказав за мить вітер.

Дракон завагався.

– Відпусти! – владно прозвучали цього разу одразу кілька голосів – і він скорився.

Відпустив.

Тіло Корнелії втратило опору, проте залишилося на поверхні водойми. Невидима сила мілкими хвилями підштовхнула його до самого центру – туди, де незримою рівною лінією проходила межа між зеленню й синню, між Світлом і Темрявою, між Сонцем і Ніччю…

Лорд не смів наближатися, як і не квапився вийти на сушу. Завмер у тривожному передчутті й нестерпному очікуванні дива, на яке так сподівався.

Аж раптом віття священного дерева невагомо заколисалося. Чоловікові здалося, він чує тихий жіночий спів, легкий, як дзвін дзвіночків, проникливий до мурах під шкірою й до несвідомої святобливості. А за мить зі старого могутнього стовбура виринули у світ три душі, прекрасні, як молода весна, як розкішне осяйне літо і як зріла золота осінь. То були славетні духи минулого, теперішнього та майбутнього – три легендарних ткачині часу. Три сестри норни.