Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

Урд, Скульд і Верданді.

– Що було – відійде у вічність, – проказала перша й торкнулася рукою мокрого дівочого чола.

На місці доторку з’явилася сяйлива руна Дагаз, що означає перехід – закінчення старого циклу й початок нового, переродження.

– Що є і за правом належить тобі – проявиться з пробудженням, – додала усміхнено друга й залишила дотиком по центру між двох ключиць руну Кеназ, яка споконвіку позначала вивільнення, себто прояв чогось прихованого.

– Чому судилося бути – прийде неминуче з карою і благословенням, – закінчила третя й залишила в районі сонячного сплетіння символ Райдо, який пророкує подолання складного шляху.

Потім усі троє норн різко звилися вгору, закрутилися вихором, злившись воєдино й перетворившись у промінь сліпучого світла, який за мить пронизав тіло принцеси, штовхнувши його в глибинні обійми священних вод вічного джерела Урд.

– О, боги! – вигукнув злякано Інґвар, ринувши туди, де над тілом Корнелії щойно замкнулася рідка холодна темінь.

Спробував пірнути раз, тоді ще один і ще… Однак, як би глибоко не занурювався – дівчини ніде не було. Вона, мовби розчинилася, зникла абсолютно безслідно. І лорд навіть близько не уявляв, куди вона могла подітися. Невже духи забрали її? Невже не змогли зцілити?

Через кілька хвилин (а, може, й цілу вічність) Хродґейром заволодів розпач, а ще більше – почуття провини. Попри це, чоловік продовжував стояти у воді, вірний своїй вірі й богу-творцю. Він був певен, що не дарма пройшов увесь той шлях, не дарма привів сюди хворе дівча, не дарма сподівався на її порятунок. Род щедрий на милість, він не міг так просто відмовитися від своєї єдиної спадкоємиці, не міг відвернутися від імперії Сонця в момент її найбільшої слабкості.

Не міг і не відмовився, не відвернувся...

Раптом з глибини джерела здійнялися несильні хвилі. Вони колами розійшлися по тремтливій темно-синій поверхні, підхоплені черговим різким поривом вітру. Земля довкола, здавалося, задрижала й тихо грубо завібрувала.

Інґвар стривожився, проте не став тікати чи що-небудь робити. Просто чекав, у що виллється ця дивовижа. Й таки дочекався.

Просто перед ним зненацька виринула цілком притомна Корнелія. Її очі випромінювали ясне сапфірове сяйво, а шкіра дивовижно виблискувала під прямими променями ранкового сонця, мовби зіткана з міріад мікрокристалів. Інґвар мимоволі затамував погляд, не впізнавши в цій велично-прекрасній постаті колишню бліду принцесу. Навіть погляд її змінився, втративши постійний полиск сумнівів і недовіри, ставши таким упевненим і свідомим, яким, мабуть, не був іще ніколи.

Пройшла всього мить – одна божевільно коротка мить, – перш ніж дівоча рука вхопилася за Кайдани Чорнобога й одним різким рухом зірвала їх із зап’ястя дракона. Через секунду той вражено вирячився на вільну кінцівку й усім тілом здригнувся, відчувши, як до нього повертається не лише власна сила, а й зв’язок із внутрішнім звіром.

– Поверни його! – голос принцеси наказним тоном відлунив мовби звідусіль.

І не можна було сказати, що Хродґейр не зрозумів, про що мовиться. Він лише не міг збагнути, звідки про це відомо самій Корнелії. Втім, підозрював, що дізнатися зможе лише згодом, адже чудово бачив, що розумом і тілом принцеси зараз володіє далеко не людська сутність. Дракониця нарешті прокинулася й зажадала возз’єднатися з тим, на кого чекала довгі вісімнадцять років. І Хродґейр після всього, що накоїв у недалекому минулому, просто не міг і надалі морити розлукою дві суджені одна одній душі.

Напружено видихнувши, він поклав мокру долоню собі на груди – туди, де завмер, наче неживий, у передчутті волі й такого ж возз'єднання зі своїм справжнім володарем чорний візерунок дракона. За мить долоня Інґвара спалахнула золотим сяйвом, в якому швидко розчинилося «татуювання".

Задоволено всміхнувшись, дівчина відштовхнула від себе лорда й сама відплила якомога далі. Навколо неї стрімко закрутився вир, керований могутньою таємничою силою, земля затремтіла ще дужче, а безхмарне блакитне небо зненацька стрімко почало чорніти, поступаючись місцем ночі. Сонце спалахнуло так яскраво, що на кілька секунд простір довкола став нестерпно білим, а тоді сяйво втягнулося назад у світило, котре набуло форми повного місяця.

Інґвар вражено видихнув і неохоче вийшов на берег, а тоді з важким усвідомленням втрати й передчуттям чогось неодмінно недоброго простежив за тим, як із глибин джерела назовні випурхнув гігантський чорний дракон, чиї крила затьмарили собою ледь не половину неба, а оглушливий лютий рев сколихнув простір довкола.

Безсмертний перевів погляд на водойму і не побачив там дівчини. Знову непритомна, вона опинилася затиснута в лапах вивільненого дракона.

– Я мститиму! – попередив той, наостанок нагородивши Хродґейра лютим ревом, а тоді просто полетів геть.

Туди, де простягалися безкраї землі імператора Ночі. Туди, куди Сонце тепер не могло ступити.

Покинутий безсмертний безсило стиснув руки в кулаки й озирнувся туди, звідки прийшов.

– Настав час повернути своє! – рішуче промовив він і вже за мить звився ввись прекрасним білосніжним драконом, не менш небезпечним і маєстатним, ніж той, що забрав із собою Корнелію.