Читати книгу - "Шлюбний договір"

через задні двері, – командує високий охоронець.

Я йду в душову. П’ять раковин ліворуч, п’ять душових кабінок праворуч, посередині лава, ні дверей, ні ширм. Я йду в середню кабінку. Якась частина мене впевнена, що вода не поллється, що це черговий жорстокий обман.

Повертаю кран. Як не дивно, вода тече. Я здригаюся, коли крижаний струмінь зустрічається з моєю шкірою. Піднімаю голову і п’ю. Несподівано вода стає пекуче гарячою. Я різко відсахуюся. Потім мочуся в злив і дивлюся, як темно-жовта рідина витікає разом із потоком води.

Натискаю на пластиковий флакон з милом, на долоню крапає перламутрово-рожева рідина. Відшкрібаю із себе бруд, налиплий після поїздки. Тепер вода ледь тепла. Обполіскую лице, намилюю голову, потім миюся повністю. Довго стою під душем із заплющеними очима. Так би і ліг на підлогу і проспав цілу вічність. Не хочу виходити з душу, не хочу одягати робу, не хочу проходити через двері. Кожні двері ведуть до наступних, і мені доведеться пройти їх усі, щоби знайти вихід з цього пекла, якщо він узагалі є.

Нарешті я вимикаю воду і виходжу з кабінки. На гачках на стіні висять червона роба і білі труси. Під одягом – взуття. Одягаю білизну і робу. Тканина, як не дивно, приємна, як і говорила Еліс. Одяг підходить мені ідеально, а капці малі. Але я все одно взуваю їх і виходжу.

Тепер я у вузькій кімнаті. Жінка, з якою ми разом їхали, стоїть переді мною біля стільця, на ній така ж точно червона роба. На грудях чорними літерами написано «Ув’язнений». Поряд зі стільцем – високий стіл із вишуканою мармуровою стільницею, у центрі столу – дерев’яна скринька. Що в ній може бути? Я здригаюся.

Жінка ретельно пригладжує волосся. Обличчя в неї ще трохи вологе після душу, але волосся сухе.

– Тут немає виходу, – каже вона.

Дійсно, в кімнаті тільки одні двері, і їх уже зачинено. Пригадую Джоанну в скляній клітці, стіни якої стискаються. Я смикаю за ручку, але двері не відчиняються. Ми в пастці.

Я повільно оглядаю кімнату.

– Будь ласка, сідайте, – дружелюбно пропонує жінка.

Я продовжую стояти, і вона повторює:

– Будь ласка.

Очі в неї почервоніли, вона плакала.

Я підходжу до стільця і сідаю.

– Вибачте, – каже жінка.

– За що?

Вона мовчить із хвилину, потім починає плакати.

– З вами все в порядку?

Питання звучить безглуздо, але я хочу, щоб вона знала: я розумію, що вона відчуває.

– Так, – відповідає вона, намагаючись заспокоїтися.

Потім відкриває шкатулку і починає в ній щось шукати. Я чую стукіт заліза об залізо, і мене нудить.

– Що там? – питаю я, заздалегідь боячись відповіді.

– Нам дали вибір, – каже вона. – Один з нас має вийти з кімнати лисим. Сказали, що вирішувати маю я і що, якщо на голові залишиться хоч одна волосинка, поголять обох або зроблять щось гірше.

– Ви вирішили?

– Так. Вибачте.

Поголитися налисо. Ну добре, нехай. Мене більше хвилює, до чого все це. Якщо зараз вибір надали їй, значить, потім щось буду обирати я. Але що?

68

Поки над головою лунає мірне дзижчання бритви, я думаю про Еліота і Ейлін. Джоанна назвала їх Елі і Елейн. Може, помилилися в портлендській газеті, а може, помилилася Джоанна. Або я неправильно почув. Ми часто чуємо те, що хочемо почути.

Два роки тому десь на північ від Малібу зникла ще одна подружня пара. Вони каталися на каяку в океані. Їх вважали зниклими кілька тижнів, доки до берега не прибило каяк із прокушеним акулою дном.

Що, як хтось у «Договорі» прочитав про це і придумав у такий же спосіб позбутися Еліота та Ейлін? Що, як дружина Дейва померла не від раку?

Еліота і Ейлін шукали сто сім людей. Так написали в газеті. Сто сім! Вони прочісували берег, вишукуючи в піску уламки. А якщо я зникну, чи будуть мене шукати сто сім людей? Навряд чи.

Стаття в газеті була надрукована три місяці тому. Шкода, я не встиг з’ясувати, що було далі. Чи припинили їхні друзі пошук? Чи все ще шукають? Якщо я зникну, як довго будуть шукати мене?

69

Волосся зголене, але жінка все водить і водить руками по моїй голові. Час від часу вона хапається за бритву, втирає лосьйон і зголює справжній чи уявний волосок. Вона ніби одержима, до жаху налякана невідомими наслідками. Її власне волосся зачесане в стилі, популярному у добре забезпечених жінок подібного віку – коротке волосся із трохи зкуйовдженою маківкою, майстерно підсвітлені пасма підкреслюють красиві вилиці. Напевно вона витрачає на зачіску чимало часу щоранку. Її вибір зрозумілий. Однак ретельність, із якою вона голить мене, здається мало не маніакально жорстокою.

– Ідеально, – нарешті каже вона, відступаючи назад.

Винуватий завжди шукає раціонального виправдання своїм діям, прикидаючись, що зробив тобі послугу.

З динаміка в стелі лунає жіночий голос:

– Добре. Тепер, Джейку, обирати вам.

Я знав, що так буде.

– У нас дві камери, – оголошує голос. – Одна темна і холодна, інша світла і спекотна. Яку обираєте?

Я дивлюся на жінку. Відчувається, що її чоловік завжди залишає вибір за нею: шоколад або ваніль, просте вікно або арочне, курка або риба. На щастя, я не її чоловік. Вона відкриває рот, але я її випереджаю: – Світлу і жарку.

– Хороший вибір, Джейку.

Двері відчиняються, підсвічена доріжка веде нас по коридору в зал, у якому вісім камер. Динамік знову прокидається: – Джейку, вам у тридцять шосту. Барбаро, у вас камера номер тридцять п’ять.

Значить, її звуть Барбара. Ми переглядаємось.

– Заходьте, – командує голос.

Барбара переступає поріг своєї камери і зупиняється. Всередині темно. Вона стискає мою руку, нібито я можу нас урятувати.

– Заходьте, – повторює голос.

Барбара відпускає мою руку і заходить всередину. Двері зачиняються, Барбара злякано схлипує. Я рішуче заходжу в сусідню камеру, намагаючись не показувати, що мені страшно. Флуоресцентні лампи світять сліпуче яскраво, і, напевно, тут близько сорока градусів спеки. Двері за мною зачиняються.

До стіни пригвинчено вузьку залізну койку. На ній простирадло, подушки немає. До стіни ж прикручений залізний унітаз. На самотній полиці лежить пошарпаний примірник «Кодексу». Я лягаю на ліжко. Світло таке яскраве, що доводиться лягти обличчям вниз.

Минає година за годиною. Я пітнію, кручуся,