Читати книгу - "Дуже погана няня , Кетрін Сі"

XXVI

Глава 26. Ідеальний кандидат 

 

Трейсі Вокер 

 

Мій стан залишав бажати кращого, але їхати додому потрібно, тож довелося погодитися на допомогу Джона. Важко уявити, що ж я вчора виробляла у будинку Келі на очах у цієї трійці. Келі, звичайно, можна не рахувати, вона вже звикла до таких моїх “приколів”, але Адам та Джон… Чим я тільки думала? За словами Келі, я змушувала Джонатана танцювати.

 

Сіла в машину поруч із ним, намагаючись знайти правильні слова.

– Слухай, Джоне… – Почала я, ковтаючи повітря, як риба, що випірнула з води. – Вибач за вчора. Це було… не дуже.

Вибачатися, то не в моєму стилі, але не хочу, щоб Джон був про мене поганої думки. 

– Не дуже? – Він підняв одну брову, і я зрозуміла, що він явно не збирається полегшувати мені цей момент. – Ти змусила мене танцювати щось середнє між вальсом і якимось племінним ритуалом.

Я мимоволі схопилася за голову.

– Ясно, я була ідіоткою. Тепер зрозуміло?

– Зрозуміло. – Він кинув короткий погляд у мій бік, його губи смикнулися у ледве помітній усмішці.

– Тільки не смійся! – Хотіла обуритися, але голос видався більше втомленим, ніж сердитим.

 

Джон зупинив машину на червоному світлі, повернувся до мене й несподівано спокійно сказав:

– Вибачення прийняті. Але я маю одну умову.

– Що ще за умова? – Я насторожилася, підозрюючи підступ.

– Ти підеш зі мною на обід.

– На обід? – Я глянула на нього, як на божевільного. – Та ти знущаєшся? Я зараз виглядаю як катастрофа.

– Ну, я вже бачив тебе в гіршому стані, – посміхнувся він, явно насолоджуючись моментом. – Не хвилюйся, я не надто вибагливий.

– Джоне, ні.

– Трейсі, так, – він парирував миттєво й настільки впевнено, що я лишень закотила очі.

– Умовляти мене марно.

– Я й не умовляю, – спокійно сказав він і, побачивши зелене світло, рушив далі. – Просто знаю, що ти не відмовиш.

Я вже зібралася щось йому відповісти, але врешті тільки важко видихнула. Очевидно, сперечатися з Джоном було ще тим випробуванням.

 

Він виграв. Через двадцять хвилин ми вже сиділи в маленькому затишному кафе.

Ми сіли за столик у кутку. Тут було тихо, майже порожньо, лише тихий гул розмов і дзенькіт посуду створювали затишну атмосферу. Я замовила собі каву та сендвіч, Джон обрав щось гаряче. Його впевненість здавалася трохи дратівливою, але водночас розслаблювала. Він знав, як створити відчуття, що ти в безпеці, навіть якщо тільки-но змусив тебе танцювати на кухні під погляди свідків.

– Отже, чому ти так вперто хотів цей обід? – почала я, смакуючи перший ковток кави.

Джон на мить замовк, дивлячись на чашку перед собою. Його звичний саркастичний вираз зник, і я раптом побачила щось інше – щось серйозне, навіть трохи сумне.

– Просто хотів поговорити, – нарешті сказав він.

– Гаразд, – я поставила чашку. – Тоді говори.

Він помовчав, ніби обдумуючи, з чого почати.

– Ти знаєш, я не завжди був тим, ким ти мене бачиш зараз.

– Ну, я і зараз не маю чіткого уявлення, ким ти є, – спробувала пожартувати, але він не усміхнувся.

– Моя сім’я... у мене її не було, якщо чесно. Я виріс на вулиці. Моя мати покинула мене, коли мені було п’ять. Батька я навіть не пам’ятаю. Спочатку мене виховували бабуся з дідусем, але вони померли, коли мені виповнилося десять.

Я напружено мовчала, відчуваючи, як моє серце стискається від його слів.

– Після цього були притулки, – продовжив Джон, не дивлячись на мене. – Вулиця, компанії, сумнівні справи. Тоді я думав, що це нормально, що це мій шлях.

– Це жахливо… – вирвалося у мене, хоча я не знала, що ще сказати.

– А потім з’явився Адам, – продовжив він, і на його обличчі вперше за час розмови з’явилася тепла усмішка. – Я був підлітком, розгубленим, злодійкуватим і злим на весь світ. Він підійшов до мене одного разу в парку, коли я намагався витягнути гаманець у якогось чоловіка. Замість того щоб здати мене поліції, він сів поруч і запропонував мені бутерброд.

Я з подивом глянула на нього.

– Справді?

– Справді, – кивнув Джон. – Він навіть не докоряв мені. Просто сказав: "Мені здається, ти можеш жити інакше. Хочеш спробувати?"

Я відчула, як у горлі утворився клубок.

– І ти погодився?

– Ні, спочатку я послав його до біса, – він тихо засміявся, але його очі лишалися серйозними. – Але Адам не відступав. Він постійно знаходив мене, приносив їжу, розмовляв. Він був єдиною людиною, яка вірила, що я можу бути кимось іншим.

– І ти змінився завдяки йому?

– Так, – коротко відповів він. – Він навчив мене, що я вартий чогось більшого, ніж те життя, яким я жив. І знаєш що? Я справді повірив йому.

Я дивилася на Джона, відчуваючи, як мої погляди на нього змінюються прямо зараз. Він не був просто самовпевненим хлопцем, який любить зводити мене з розуму. За його сарказмом ховалася історія, яка зробила його таким, яким він є.

– Адам – дивовижний, – тихо сказала я.

– Так, – згодився Джон, нарешті подивившись мені в очі. – Він справді такий. І знаєш що, Трейсі? Я думаю, що ти теж можеш бути дивовижною, якщо перестанеш вважати себе катастрофою.

Ці слова змусили мене відвести погляд і вдихнути глибше. Можливо, це була просто розмова за обідом. А може, щось значно більше. 

 

☆☆☆

 

Ми їхали в машині в тиші, але це була тиша без напруги. Джон, здавалося, зовсім не хвилювався, а я ж сиділа, перебираючи в голові можливі реакції своїх батьків на несподіваного гостя. Вони звичайно в мене не злі, але полюбляють тиснути на хлопців, що цікавлять мене. 

– Тобі точно треба було їхати до мене додому? – Нарешті зважилася запитати.

– Трейсі, ти виглядала так, ніби можеш заснути посеред вулиці. Хтось має переконатися, що ти дістанешся додому цілою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍