Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

32.1

Вероніка

-- Вітаю! Сподіваюся, ваше здоров'я вже краще. Ярославе, вам потрібні сили, тому одужуйте якнайшвидше.

Я зайшла до палати Ярослава з такою впевненістю та рішучістю, що мене б жодна сила не зупинила. Поклавши пакунок з фруктами на тумбу, я виразно глянула йому в очі, сподіваючись побачити там хоча б малесеньку іскорку зацікавлення. Але його погляд був холодним, настороженим, ніби він очікував удару.

— Ми знайомі? — запитав він, здивовано вигнувши брову. Його голос був трохи хриплуватим, мабуть, через втому чи ліки. В цьому голосі змішалися підозра й слабкість, які робили його ще більш людяним, а не тим жорстким чоловіком про якого всі говорили.

— Ні, не знайомі, але зараз познайомимося. Я — Вероніка. Та ви можете називати мене просто Ніка. Я дозволяю це лише близьким людям, — промовила я, намагаючись додати голосу м'якості, хоча серце шалено калатало.

Його очі примружилися. Він довго мовчав, вивчаючи мене, зважуючи кожне слово. Нарешті, його губи ледь помітно смикнулися, ніби він вагається між недовірою та розвагою.

— Я щось пропустив у своєму житті? Коли це ми стали близькими?

— З того самого моменту, як у нас з’явилися спільні інтереси, — відповіла я, примружившись і схрестивши руки на грудях.

Його очі заблищали, і він ледь помітно кивнув, наче погоджуючись взяти участь у цій грі. Але коли я зробила крок ближче, в його погляді з'явилася тінь настороженості.

— І які ж у нас спільні інтереси, Ніко? — голос його став м'якшим, але відчувалося, що він тримається напоготові.

Я нахилилася ближче, спершись ліктями на край ліжка.

— Ваша дружина, Ярославе.

Він завмер. Лише на мить, але цього було достатньо. Його погляд потемнів, губи стиснулися у тонку лінію. Він був людиною, яка не звикла проявляти слабкість, але я знала, що зачепила його за живе.

— Я не проти дати вам шанс, Ніко, але мені потрібно більше інформації, — сказав він нарешті, і в його голосі з’явилася сталь.

Я посміхнулася. Усередині мене кипів шторм емоцій, але я змусила себе говорити спокійно.

— Поки ви лежите тут, вона розважається з моїм майбутнім чоловіком -- Дем'яном Арським.

Його обличчя застигло. Він не ворухнувся, навіть не кліпнув. Лише його пальці стиснули простирадло так, що побіліли кісточки.

— Це... неможливо, — видихнув він, але в його голосі вже не було тієї впевненості, що раніше.

— Я теж так думала, — прошепотіла я. — Але реальність виявилася значно жорстокішою. Сьогодні зранку я бачила їх на власні очі. Вони снідали на веранді, разом, усміхнені, щасливі. Виглядало так, ніби нічого не сталося, ніби Ліда вільна жінка. 

Ярослав стиснув кулаки, глибоко вдихнувши. Його погляд став жорсткішим, а щелепа напружилася. Він не був людиною, яка легко здається. Але ця новина підкосила його.

— І що ви хочете від мене, Ніко? — тихо запитав він.

— Щоб ви знали правду. І щоб вирішили, що з нею робити. Думаю, ніхто з нас не хоче втрачати своє щастя.

Запанувала тиша, наповнена тисячами невимовлених слів. Ярослав втупився в мене, обдумуючи почуте. Він провів рукою по обличчю, немов намагаючись зібратися з думками.

— І що я повинен зробити? — нарешті запитав він.

— Вжити заходів. Забрати свою дружину і доньку з будинку Дем'яна Арського. Лише так я зможу діяти далі.

Він задумався, і я бачила, як у ньому борються почуття. Ярослав був не з тих, хто кине все через емоції. Він потребував плану. Чогось конкретного.

— Поки я у лікарні, у мене зв'язані руки, а от ви, Ніко, можете зробити дещо корисне для наших спільних інтересів, — сказав він, і в його голосі з’явилася рішучість.

— Що ви пропонуєте? — я відчувала, як у грудях розгорається вогонь. Я знала, що це лише початок великої гри у якій головний приз дістанеться саме мені. Дем'ян мій і так буде завжди. 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍