Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

якщо ви раптом зустрінетеся з моєю дружиною, ви ж їй про це не розкажете? Можете заприсягтися?

— Звісно. Усе, що ви мені розповідаєте, залишається в межах цього кабінету. Ці нотатки призначені виключно для мого використання.

— Це добре. Я б не хотів, щоб дружина дізналася про мої фінансові втрати: наш шлюб уже й так тримається на волосині. Я програв чимало, але тільки зараз усвідомив, що почав програвати саме в той період, коли ходив на сеанси до лікаря Панде. Розумієте, до зустрічі з цим лікарем я був непоганим гравцем — мій рівень був вище середнього, а після сеансів почав сильно нервуватись і напружуватися, скидав карти… щоразу програвав. А ви граєте в покер, доку?

Маршал заперечно похитав головою.

— У нас ще чимало роботи. Може, нам варто поговорити про те, чому ви звернулися до лікаря Панде?

— Зараз-зараз. Дайте мені закінчити, доку. Я хотів сказати, що покер — це не та гра, в якій слід покладатися на удачу. Тут усе вирішують нерви. Сімдесят п’ять відсотків гри в покер — то чиста психологія. Як ти контролюєш свої емоції, блефуєш, реагуєш на блеф, якими жестами себе видаєш, сам того не бажаючи, коли маєш на руках гарні чи погані карти…

— Авжеж, містере Меррімен, я розумію, про що йдеться. Якщо ви незручно почуваєтеся серед гравців, то не досягнете успіху в грі.

— «Не досягну успіху» означає, що доведеться зняти з себе останню сорочку. Ідеться про великі гроші.

— Отже, повернімося до запитання про причини, які змусили вас звернутися до лікаря Панде. Стривайте… який то був рік?

— Тож якщо взяти до уваги ситуацію з покером і роботою, скидається на те, що саме через цього лікаря Панде та його неправильні інтерпретації я втратив купу грошей, збіса чимало грошей!

— Так, я розумію. Але розкажіть, що саме привело вас до лікаря Панде?

Щойно Маршал почав хвилюватися через те, що сеанс пішов у неправильному напрямку, як Шеллі трохи розслабився. Він дізнався все, що треба. Недарма ж він дев’ять років прожив у шлюбі зі справжньою акулою судових засідань. Шеллі розумів, що йому нема чого втрачати, але здобути він може чимало, звісно, якщо відсьогодні перетвориться на сумлінного пацієнта. Він відчував, що зможе зміцнити свою позицію в суді, якщо все свідчитиме на користь того, що він успішно лікувався з використанням традиційних методів психотерапії. Саме тому він охоче відповідав на всі запитання Маршала, чесно й детально, певна річ, за винятком тих, що стосувалися його терапії з лікарем Панде, про яку він геть нічого не пам’ятав.

Коли Маршал запитав його про батьків, Шеллі глибоко занурився в минуле: він пригадав, як мати повсякчас вихваляла його таланти і красу, тоді як до батька її ставлення було абсолютно протилежним — її постійно розчаровували його невдачі й махінації. Та попри материну відданість, Шеллі завжди відчував, що ключовою фігурою в його житті був саме батько.

Авжеж, що частіше він про це думав, то дужче переймався інтерпретаціями лікаря Панде щодо його батька. Він поділився цими думками з Маршалом. Попри те, що батько був страшенно безвідповідальним, він завжди відчував із ним міцний зв’язок. У дитинстві Шеллі просто обожнював свого тата. Йому подобалося спостерігати, як той спілкувався з друзями, грав у покер, їздив на кінні перегони до Монмаута в Нью-Джерсі, а також до Гаялії та Пімліко, коли вони відпочивали в Маямі-Біч. Батько робив ставки на будь-які змагання, і байдуже, що то було: хорти, джай-алай, футбол, баскетбол… Так само він грав у які завгодно ігри: покер, пінокль, чирви, нарди. Шеллі розповів Маршалу про один із найприємніших спогадів з дитинства: як він сидів у батька на колінах під час гри в пінокль, перебираючи і розкладаючи його карти. А ще зауважив, що відчув себе дорослим, коли той запропонував йому приєднатися до гри. Шеллі аж здригнувся, пригадавши, як він, шістнадцятирічний нахаба, запропонував підняти ставки в піноклі.

Авжеж, Шеллі погоджувався з думкою Маршала про те, що його ототожнення з батьком має глибоке коріння та є напрочуд потужним. Він успадкував від нього навіть голос і частенько співав пісні Джонні Рея, що їх так любив наспівувати батько. Шеллі користувався такими самими засобами для гоління та після гоління, що і його старий. Він так само чистив зуби содою, а коли приймав душ, то наприкінці завжди відкривав кран із холодною водою. Йому подобалася хрустка картопля: як і батько, у ресторані він нерідко просив офіціанта забрати картоплю на кухню і добряче її «спалити».

Коли ж Маршал запитав його про смерть батька, очі Шеллі сповнилися сльозами. Він розповів, що той помер від серцевого нападу у віці п’ятдесяти восьми років, у компанії старих друзів. Це трапилося, коли він намагався затягти на борт велику рибину, що її впіймав на глибоководній риболовлі неподалік від Кі-Вест. Шеллі навіть зізнався, що під час батькового похорону відчував неабиякий сором — йому ніяк не вдавалося викинути з голови ту останню рибину. Чи потрапила вона на борт? Чи мала великі розміри? Батько з друзями зазвичай робили ставки на те, хто впіймає найбільшу рибину, тож, можливо, старий таки виграв — і нащадок міг би отримати якісь кошти? Шеллі розумів, що навряд чи бачитиметься з його друзями в майбутньому, тож йому страшенно кортіло запитати про це під час церемонії поховання. Його стримувало відчуття сорому.

Після смерті батька Шеллі так чи інак згадував його щодня. Вдягнувшись уранці, він стояв перед дзеркалом і помічав, як випинаються його литкові м’язи, а стегна вужчають. У свої тридцять дев’ять років він дедалі більше скидався на свого старого.

Час добіг кінця, і Маршал та Шеллі вирішили, що їм не варто відкладати наступну зустріч, зважаючи на те, наскільки плідним виявився перший сеанс. У розкладі Маршала було кілька вільних годин (він ще нікого не записав на час Пітера Макондо), тож вони домовилися зустрічатися тричі на тиждень.

  Розділ 13

— Отож цей психотерапевт працював із двома пацієнтами, які виявилися близькими друзями… Ти слухаєш? — запитав Пол в Ернеста, який зосереджено вибирав кісточки з тушкованої тріски в кисло-солодкому соусі за допомогою паличок.

Ернест мав презентувати свою книгу в Сакраменто, і Пол приїхав до міста, аби з ним зустрітися. Вони сиділи за столиком у куточку «China Bistro», великого ресторану, у центрі якого на острівці зі скла та хромованої сталі лежали тушки курей та качок, апетитно засмажені й карамелізовані. Ернест вдягнув свою звичну «уніформу» для книжкових презентацій: синій двобортний піджак та кашеміровий гольф білого кольору.

— Звісно, я слухаю. Гадаєш, я не здатен одночасно їсти і слухати? Двоє близьких друзів ходять до одного психотерапевта і…

— І якось після тенісної партії вони починають ділитися своїми враженнями про нього, — вів далі Пол. — Цей безтурботний всезнайко добряче допік їм обом, тож вони вирішили трохи розважитися і домовилися розказати йому той самий сон. Тож наступного дня один із них розповідає свій сон о восьмій ранку, а об одинадцятій аналогічне сновидіння описує його друг. А непохитний психоаналітик вигукує: «Це просто неймовірно! Сьогодні мені вже втретє розповідають цей