Читати книгу - "Симпатик"

Генерал складав скромні кошти Руху — невеликі пожертви від спільноти біженців, доходи від ресторану Мадам та внески від поважних доброчинних організацій, зроблені на користь Братства, щоб полегшити долю сумних біженців і ще сумніших ветеранів.

Уся ця інформація була зібрана в пакунку, надісланому паризькій тітці. Пакунок містив листа та дешевий сувенір — снігову кульку зі знаком Голлівуду всередині. Знак обертався, коли кулька живилася від дев’ятивольтових батарейок, які я туди доклав, попередньо випорожнивши. В кожну з них був вкладений картридж з плівкою з «Мінокса» — витончений спосіб, значно кращий за той, у який мені передавав інформацію мій кур’єр у Сайгоні. Коли Ман уперше сказав мені про кур’єра, я одразу ж уявив собі одну з тих тендітних красунь, якими недарма славилася наша країна, зовні білу, наче рафінований цукор, усередині багряну, наче захід сонця, таку собі кошіншінську[69] Мату Гарі. Натомість на моєму порозі щоранку з’являлася немолода тітка, лінії зморшок на її обличчі обіцяли розкрити більше таємниць, аніж лінії на долонях, вона продавала бетелеву[70] жуйку та свою фірмову страву — липкий рис, загорнутий у бананове листя. Я купував його щоранку на сніданок, і в ньому могло бути повідомлення, скручене й загорнене в пластик, а могло й не бути. Так само, в невеликому згортку паперових грошей, якими я їй платив, міг бути картридж з плівкою чи моє невидиме повідомлення, написане рисовою водою на клейкому папері, а міг і не бути. Єдиним недоліком цього методу було те, що тітка жахливо готувала — її рис був схожий на кульку клею, яку мені доводилося ковтати, інакше покоївка могла б знайти її у смітті, й дивуватися, чому ж я купую те, чого не їм. Якось я поскаржився тітці, однак вона прокляла мене такою довгою й винахідливою лайкою, що мав глянути і на годинника, і в словника. Навіть водії триколісних таксі, що вешталися навколо вілли Генерала, були вражені.

— Краще вам взяти її заміж, капітане, — вигукнув водій без лівої руки. — Така не буде довго сама!

Я здригнувся, згадуючи про це, і налив собі скотчу п’ятнадцятилітньої витримки з пляшки, яку Генерал зберігав у шухляді. Зважаючи на те, що грошей мені не платили, Генерал тримав мене задоволеним і, визнаю, залежним від щедрих дарів якісного і не дуже алкоголю зі своїх запасів. Мені це було потрібно. Невидимим чорнилом у листі були прописані дати та деталі маршрутів Бона, сивого капітана та беземоційного лейтенанта, починаючи з квитків на літак до місця розташування тренувального табору. Інформація по суті своїй не сильно відрізнялася від того, що я передав через тітоньку, бо ж таємна логістика операції неодмінно привела б до нищівної засідки. Статті в газетах повідомляли про кількість мертвих і поранених американських чи республіканських солдатів, однак ці дані були такі ж абстрактні, як і позбавлені облич мерці з історичних книжок. Я зазвичай дуже просто писав такі депеші, однак повідомлення про Бона зайняло в мене всю ніч, не через кількість слів у ньому, а через те, що він був моїм другом. «Я теж повертаюся, — написав я, хоча сам ще не вирішив точно, як це зроблю. — Щоб краще повідомляти про пересування ворога». Я це написав, хоча насправді мав на меті врятувати Бонові життя. Як це зробити, я теж поки не знав, однак невідання ніколи не зупиняло мене від дії.

Не маючи жодного уявлення про те, як я зможу зрадити Бона та водночас врятувати його, я шукав натхнення на дні пляшки. Коли зайшов Генерал, я потягував уже другу порцію скотчу. Було трохи по третій, у цей час він зазвичай повертався з ресторану Мадам після обідньої лихоманки. Як завжди після годин, проведених за касовим апаратом, він був роздратований. Колишні солдати козиряли йому — знак поваги, що, втім, нагадував йому про зірки, яких він більше не носив, тоді як час від часу ница цивільна, завжди жінка, казала: «Це не ви були тим генералом?». Якщо вона була дуже ница, то лишала йому чайові, зазвичай значну суму — один долар, наш реверанс тому, що ми вважали сміхотворним американським звичаєм. Тож Генерал приїздив удень до свого магазину, як-от сьогодні, жбурляв жменю зібганих доларових купюр на стіл і чекав, доки я наллю йому подвійного скотчу. Розвалившись у кріслі, він потягував свій напій, заплющивши очі, й драматично зітхав. Однак сьогодні, замість цього, він перехилився до мене через стіл, постукав пальцем по газеті й запитав:

— Ви це читали?

Аби не позбавляти Генерала можливості погримати, я сказав, що ні. Він похмуро кивнув і почав зачитувати уривки вголос.

— «Ходять численні чутки про це Братство та його справжню мету», — рівним голосом читав він, з порожнім виразом обличчя. — «Вочевидь, воно збирається скинути комуністичний режим, однак як далеко прагне зайти? Братство просить жертвувати гроші на допомогу біженцям, однак ці кошти цілком можуть іти на фінансування Руху озброєних біженців у Таїланді. Подейкують, що Братство робить внески в певний бізнес і пожинає його плоди. Найбільше у Братстві розчаровує та фальшива надія, яку воно дає нашим землякам, — те, що одного дня ми силою можемо повернути собі країну. Було б краще, якби ми йшли до примирення, сподіваючись, що колись можемо повернутися з вигнання і допомогти перебудовувати нашу країну».

Генерал згорнув газету і поклав її на стіл, на те ж місце, яке вона займала до того.

— Хтось згодовує цьому чоловікові вірогідну інформацію, капітане.

Я відпив скотчу, аби приховати те, що насправді ковтаю слину, яка зібралася в роті.

— Це витоки інформації, сер, так само, як було вдома. Погляньте на фото. Усі ці люди знають щось про те, що відбувається. Усе, що мав зробити Сонні, — це пройтися поміж них з відром, збираючи краплину тут, краплину там. Доволі скоро набралася б склянка-друга інформації.

— Звісно ж, ваша правда, — сказав Генерал. — Ми вміємо берегти гроші, а таємниці не вміємо. Ось це, — він ткнув у газету, — чудово звучить, чи не так? Примирення, повернення, перебудова. Хто б цього не хотів? А хто дістане від цього найбільші переваги? Комуністи. А нас, якщо повернемося, найімовірніше, чекатиме куля в голову чи тривале перевиховання. Ось що комуністи мають на увазі, коли говорять про примирення та перебудову — вони прагнуть позбутися таких, як ми. А цей новинар згодовує лівацьку пропаганду бідним людям, які у відчаї чіпляються за будь-яку надію. Від нього все більше проблем, вам не здається?

— Звісно, — сказав я і простягнув руку до пляшки скотчу. Вона, як