Читати книгу - "Симпатик"

і я, була наполовину порожня і наполовину повна. — Від новинарів завжди чимало проблем, якщо вони незалежні.

— Звідки нам знати, що він просто новинар? Половина сайгонських новинарів спочувала комуністам, а чималий відсоток так і просто були ними. Звідки нам знати, що комуністи їх не відправили сюди чимало років тому, саме це маючи на меті — стежити за тими з нас, хто дістанеться сюди, і підривати нас? Ви були знайомі в коледжі. Він тоді не виказував таких симпатій?

Якщо я скажу «ні», а Генерал згодом почує від когось, що це не так, у мене будуть проблеми. Єдиною можливою відповіддю було «так», на що Генерал відповів:

— Як на мого офіцера розвідки, ви не надто розумний, правда ж, капітане? Чому ви не попередили мене про це тоді, коли я його зустрів? — Він з відразою похитав головою. — Знаєте, в чому ваша проблема, капітане?

У мене був чималий список проблем, однак тут краще було просто сказати, що я і гадки не маю.

— Ви надто спочутливий, — сказав Генерал. — Ви не бачили небезпеки в майорі, бо він був товстий, і ви жаліли його за це. Тепер докази свідчать, що ви вирішили заплющити очі на те, що Сонні не просто лівий радикал, а потенційно сплячий агент комуністів.

Генерал дуже пильно на мене дивився. Мені почало свербіти обличчя, але я не наважувався почухатися.

— Треба щось робити, капітане. Чи ви не згодні?

— Так, — відповів я пересохлим горлом. — Треба щось робити.

У наступні дні я мав чимало часу, щоб поміркувати над неясною вимогою Генерала. Чи ж можна не погодитися з тим, що щось робити треба? Хтось завжди має щось робити. Рекламне оголошення в газеті Сонні, з якого стало відомо, що Лана співатиме у виставі під назвою «Фантазія», дало мені змогу діяти, хоч і не так, як, імовірно, сподівався Генерал. Мені була потрібна відпустка від напруженої, самітницької роботи підривного елемента хоча б на один вечір. Для крота, що звик до темряви, нічний клуб був ідеальним місцем. Переконати Бона сходити на «Фантазію», послухати пісні та звуки нашої покинутої, однак не забутої країни було не так важко, як я думав, бо після того, як Бон вирішив померти, він нарешті почав виявляти ознаки життя. Навіть дозволив мені підстригти себе і змастив волосся «Брілкремом», аж поки воно не стало блищати так, як наше виглянсуване чорне взуття. «Брілкрем» та одеколон створили в моєму авто п’янку чоловічу атмосферу, ми слухали «Роллінг Стоунз» і їхали не лише на захід до Голлівуду, але й до днів слави Сайгона, десь у 1969 рік, після мого повернення з Америки. Тоді Бон та Ман ще не були батьками і ми втрьох марнували вихідні дні нашої юності по клубах і барах Сайгона, як і мали б. Якщо юність не змарнована, то яка ж це юність?

Можливо, у моїй дружбі з Боном можна звинувачувати юні роки. Що спонукає чотирнадцятилітнього хлопця присягнути на крові своєму побратимові? І, що важливіше, що змушує дорослого чоловіка вірити в цю присягу? Чи не мають справді важливі речі, такі як ідеологія та політичні вірування, стиглі плоди нашого дорослого життя, важити більше за незрілі ідеї та ілюзії юності? Можу припустити, що в цих юнацьких дурощах, до певної міри, можна знайти істину, а дорослі ми забуваємо про неї, і це наша втрата. Ось декорації, в яких виникла наша дружба: футбольне поле в нашому ліцеї, я — новенький, в оточенні старших учнів, вищих за мене, шкільних брикливих румаків. Вони збиралися повторити сцену, яку чоловіки повторюють від початку світу, той момент, коли сильні напосідають на слабкого чи дивного заради розваги. Я був дивний, однак не слабкий, і вже довів це з тим сільським блазнем, що назвав мене неприродним. Хоча я й побив його, сам раніше теж бував битим і вже готувався до того, що цю бійку я програю. Саме тоді на мій захист несподівано виступив ще один новенький, він вийшов з кола глядачів і сказав:

— Так не годиться. Не виділяйте його. Він один з нас.

Старший хлопчик пирхнув:

— А ти хто такий, щоб казати, хто один з нас? Чого ти себе вважаєш одним з нас? Геть з дороги.

Ман з дороги не забрався, і за це дістав перший удар, ляпас по вуху, що змусив його захитатися. Я врізався головою в ребра старшого хлопця, збив з ніг, осідлав грудну клітку, і звідти встиг завдати два удари, поки його друзі-роззяви не кинулися на мене. Вони переважали нас, мене і мого нового друга Мана, п’ять до одного, і хоча я відчайдушно й запекло відбивався, та знав, що ми приречені. Усі інші школярі, що оточили нас, теж це знали. То чому тоді Бон вистрибнув з натовпу і став на наш бік? Він теж був новенький, не менший за старших хлопців, то правда, однак навіть так він не міг побити їх усіх. Одного він вдарив кулаком, іншого пхнув ліктем, протаранив третього, а тоді його теж збила з ніг та орда. Вони давали нам копняків, лупцювали, гамселили, а тоді облишили, скривавлених, укритих синцями і піднесених. Так, піднесених! Бо ми пройшли якесь загадкове випробування, воно відділяло нас від розбишак, з одного боку, та боягузів — з другого. Того ж вечора ми вислизнули з наших спалень, пішли до тамариндового гаю і там, під гілками, розрізали свої долоні. Ми змішали нашу кров, визнавши одне одного ріднішими за справжню рідню, і присягнулися.

Прагматик і справжній матеріаліст відкинув би цю історію і мою прихильність до неї як романтичність. Однак ця історія каже все про те, ким ми в тому віці бачили себе і один одного — тими, хто інстинктивно знав, що наша справа — заступатися за слабших. Ми з Боном давно не говорили про той випадок, однак я відчував, що він у нього в крові, так само як у мене, поки ми співали пісні нашої юності дорогою до готелю «Рузвельт». У чорно-білу епоху це був блискучий заклад для знаменитостей, на бульварі Голлівуд, однак тепер він немодний, наче зірка німого кіно. Витерті килими ховали побиту плитку, а серед меблів у холі чомусь були столи для гри в карти та стільці з тонкими журавлиними ногами, готові до покеру й солітеру. Я очікував побачити остаточні сліди голлівудського блиску, з пузатими продюсерами порно в метеликах і зеленкувато-синіх блейзерах, які вестимуть напівглянсових жінок під увішані коштовностями руки. Однак дорогою до залу,