Читати книгу - "День гніву"

осавулів, басував на попелястому арабі, й араб кусав узду, виіскрював злющі зірки. Сем Горшовець, сотник, а колись махнівський війт, під’їхав з бичівника, смальнув на шлях у панській кочі. З-під шлика розвіювався йому русявий чуб, кармазин палав на Гошовцеві, а біля нього розсілись чотири махнівські челядники з наставленими гаківницями, сміговницями і пищалями; в бою вони так і врізались на своїй легкоколесій кочі (а за ними — першими — ішла ще сотня таких коч) і палили в одностальзвинну, мушкетерську кінноту.

— Молодець — Гошовець!

Кричали з возів, дивуючись цим тачанкам.

— Ляхам на погибель той караван!

— А найпаче Яремі-свинареві!..

— Як під Махнівкою дали чосу, то аж під Полонним чухався…

— І під Полонним чуба йому нам’яли, та йому ж і нам’яли…

Лютувало сонце, розпікало дула, луб’янки[352] з порохом накривали мокрими ганчірками, щоб не спалахнув, об фальконетні співачки, сови й соловейки[353] можна було опаритись, а люди при гарматах аж зчорніли від спекоти й спраги. Біля джерельця штовхались і бились, кволіші дівки вмлівали, але не забували прикритись від сонця, щоб, бува, личка, як були білі, не взялись огаром.

Бераха й Кирик придивлялись тому маршеві, а кінця його не було видно, всі перлись у діброву, до вологи, там і стояла шкотська кватерна, біля генерального шатра і вже на узліссі таборувала інша братія, крім важкої панцерної — кінної, вибираної, — чернеча. Дебеліші волинські попи з причтами, архімандрити з Почаєва з шаблюками при боці, з ладно вичесаними бородами, печерські чорноклобучники, а на багатьох здовж широкого лиця, поперек м’ясистих губ, ще не вигоєні шрами, смуги від панських залізних канчуків. В декого бороди висмикані і попарені, а деякі — темні, сліпі з витеклими очима, пробитими, мабуть, кілками чи висвердлені свердлами, сиділи кам’яно поміж гуртом і шевеліли губами: «Царю небесний, утішителю…» Серед калік, під дубом, на горбку, стояв велет-ігумен, в шишаку на посрібленій голові, в кольчузі зверх ряси, з банделієром на шістнадцять патронів на грудях. Спирався на самопал, гомонів з причтом, а саме підвели йому довгоногу ворону кобилицю, дяки, не перестаючи співати псалмів, тримали йому стрем’я, вискочив, як молодик, але ж і важенний — кобилиця прищулила вуха, сахнулась убік. А піп, стоячи кінно, вимаюючи срібною бородою, благословив чернь мечем, як хрестом, а чернь і кавалерія минала його, тихла, скидала шишаки й ковпаки і простягала до нього оружжя по благословення.

— Хто це? — спитав Кирик, осінюючись хрестом.

— Ігумен наш, Софрон Жеребило-Лобунський, Київського Кирилівського, з цілим причтом добився до Максима, за ним не пропадемо, — посміхнувся вовчо Вовгура, — не так за його молитвами, як за сікачем-мечем: трьох кладе відразу… Ведмідь, не піп…

А Бераха, що було спохмурнів, повеселішав. Уже декілька старозаконних, їдучи в лавах, покрикували до нього, ґерґотати, пізнавали брата. Обозом чулася найгрізніша мова, й горнулись під Максимові стяги найчудніші людкове: бачив Бераха й семигородців на червоних конях, у розшитих золотом вампсах; хорватів і молдаван, кошлатих донських козаків і струнких черкесів, жердястих шкотів і білявих голендрів, завидющих вірмен, в’юнких циган, скіснооких черемисів[354]…

Обігнали їх, вже коло самого ліска, як братись під гірку, панцерні — Перебийносові. Йшла молодецька тисяча. Найпишніше сиділа за своїм полковником Кошкою, безруким, що їхав завжди без шишака, розмахуючи чубом, мов тільки що опірений орлик. Шаблі молодецьких-панцерних в сріблі й асписі, заламані шлики з малиновими верхами, з чаплиними перами, добирані грановиті панцері, позлотисті чекани. Об ліс ударилась і пішла в лозу луна від флейт і теорбанів[355]. Там, на гірці, в просвіті червоніли прапорці, там кишіло кішма від людей, а всі перлись туди, до Нараївського замочка, бо ще зрання йшла вість, начеб реґіментаря пострілено в погоні в іграшці під Бухатівцями. Хоч ніхто не вірив — Перебийноса куля не брала, Перебийноса й меч не сік.

— Може, й характерник, — говорив молодик, що, відбившись від панцерних, під’їхав до Кирика. Придивлявся йому так пильно, що Кирик аж відвернувся. Юнак був обгорілий в поході, засівався йому вус, а оружжям не скидався на простака.

— Реґіментар ізрядніший, — сказав він, — якщо Ярему за несе, буде нам кого славити…

— Шкот же він? — спитав Кирик.

— Може, й шкот, може, й не шкот. Я сам його не питався. Одно, що не наш. Ґоддем.

— А чий же він?

— Чортів, — засміявся молодик, — тільки в сатани така рука й в шкурі сатана йому сидить…

— А тобі не до вподоби, либонь, — наїхав на нього Вовгура, — щось мені так, як би я тебе десь бачив, такого-от меткого…

Юнак поклав руку на рукоять. Дивився згорда, хама Вовгури й не завважив. І Кирик відкинув попелястий кучер, посміхнувся із юнаковими такими ж сірими очима.

21

Абат Пацічеллі, як усі гадали, цісарський шпигун, на знак князя Єремії Вишневецького підвівся зі свойого крісла. Лицарство обернуло голови в його бік. Чернець стояв, жмурився від потоків полудневого сонця, що виступило над високими вікнами заславського замку. Між пунсовими[356] контушами, темніючими панцерями, чорними шатами єзуїтів впадав в очі його білий одяг домініканина. Чернець стояв сумирно, похиливши голову; було видно його бліду тонзуру в віночку чорного волосся. Він перебирав чотки довгими пальцями, чекав. «Прошу, отче, — вкрадливо сказав князь Вишневецький, — ви хотіли слова…»

Князь Єремія, переяславський староста, сидів вигідно у кріслі, на підвищенні, мов пущик, сонний й пелехатий, велику голову з рідким волоссям вбгав у плечі й раз у раз блимав неспокійними, зовсім несонними очицями. Вони у нього жваво, мов вогники, перебігали по всіх присутніх. А від мужви стало глітно. Сидів худорлявий воєвода Тишкевич, бистроокий пан Ємйоловський — права князева рука, Чорний і Зацвіліховський — старі рубіжники й рубайли, пан Януш Корсак, ще не зовсім видужавши від поран, блідий, аж страшний, зі шрамом поперек чола, сиділи інші товариші княжих хоругов, шляхта з почоту, ченці, збігці з зайнятих міст, багато хороброго й знатного люду, що пристав до княжого корпусу. Ні шиширхнуло. Всі давно вже чекали того абатового слова.

А Пацічеллі, родом італієць, стрепенувся. Підняв очі д’горі, немов розглядав стелю з вимальованими рожевими купідонами й дебелою Венус, та почав по-латині:

— Мості князю Корибуте-Вишневецький, славетний князю Єреміє й ви всі, зібрані осьде мужі меча й хреста, воїни презацні Корони, громадяни республіки й ви, братіє моя, достойні отці… Вислано мене в цю країну, поставлену Господом на вічній варті, на славу Пана нашого Христа, на європейських рубежах. Генералат о[рдену] о[тців] домініканів прагнув знати всю правду про неї й мене уповноважив, по змозі мойого знання й кебети, причинятись