Читати книгу - "День гніву"

до святої справи навернення Сходу, який усе ще перебуває в темряві…

Абат повів маслинними чорними очима по зібраних. Сонні й байдужі будились; деякі обличчя, збагрянілі від пихи, аж надуті, осяялись. Князь Ярема поскубував себе за лівий стрілчастий вус, що видавався довшим від правого (але це була гримаса кривого князевого лиця, проте й видавалось, що князь увесь час посміхається). Князь похитував і носом свого сап’янного червоного чобота, а слухав дуже уважно.

— …Прибув я в Україну в середині мая, — абат зволожив уста, від спекоти в залі потріскували стіни, — захопив же мене шал найокрутнішої ребелії, безприкладного бунту, жахної громадянської війни… Справді-бо блідне все перед тією пожежею, запаленою ним… genthilhuomo polacco della Ukraina[357]… Богданом Хмельницьким…

— Скурчибик, зрадник! — крикнув Машкевич із шляхти й інші за ним порвались до оружжя. Єремія поглянув — стихли.

— …І не буду застановлятись над причинами того нещастя, а втім-бо, кожна громадянська війна — це нещастя…

Абатів голос дедалі дзвінкішав, аж дивувались, звідки отаке непомітне єство, що досі сумирно тряслося в обозі, приходить до такого певного мовлення.

— …Історія дасть на це відповідь. А втім, не моя справа забирати голос в тому, що торкається основ цієї республіки, яка coelum nobiliorum verum, plebes infernum est[358]… Інші я турботи хочу вам повісти…

— До речі ж, отче, прошу вас…

Князь сміявся — не сміявся. Вус відтінив його багрову щоку, другий прикрив тонкі вуста, яструбиний ніс, як клюв. Драпіжно потягнув ніздрями. Бриніли мухи. Було маркітно від спеки.

— …Зверну увагу Вашій милості, князю, й вам, презацні лицарі, на те, що очі мої бачили й від чого серце моє здригалася. Чи принесе те все вам хосен[359] і славу? Вам, лицарям, і вам воїнам церкви? Погадайте, мої браття. Від Димера, де, як відомо вам, князю, ваш корпус, ішовши з Лубен, переправився на цей бік Борисфена, через Браїн, Звягель, Райгород, Любар, Чуднів, Немирів і ще як називаються ці всі околиці, не згадаю — а маю те все записане — один шлях крові, вогню й заліза. Описати чи зумію я? Навряд. Окрутні видовища бачив я на цім шляху. Діарій мій подорожі з Лубен жахтить багряними сторінками. Від крові, мості панове воїни! Що сказати маю на ті гори людських тіл, покалічених, покатованих і поганьблених, на ті тисячі страшним способом повбиваних, як хоч би й у Райгороді? Горе, горе, князю!.. Як стинано мечем і сокирою міщан і посполитих у Любарі тільки за те, що вони грецького обряду, руської нації, на палі настромлено, повішано, посічено, почетвертовано, поколено й порубано! Як удовиць, жінок, невинних дівиць позбавлено честі — розповім же я? Списами пробивано немовлят на очах матерів! Розсікано нутра вагітних, кіньми топтано, псами розривано малеч-дітей! Видано де тії муки, що їх зазнавали не сотки — тисячі люду! Сотання жил із литок, краяння живого тіла, відсікання пальців рук, ніг, палення вогнем, розтинання черев, закопування в землю живцем, свердлення очей, розбивання костей в колінах і суставах, заливання гортанок кипучим оливом… Боже, Пане мій! Не стане мені часу розповідати те все…

— Так і треба, отче, отче! Всю віру їхню знести, вирубати впень прокляте кодло! Добре роблять вишневиччани, на те й вийшли в Україну!.. Добре роби, добре буде!

— …Ні, зацне лицарство, не буде з того добра! Не буде!

Абат говорив і хитав лисою голівкою, скорботно посміхався, простягав руки до мужви, потоки сонця обдали його, жахтіло його чоло, де виступив рясний піт.

— Карати прийшли ми сюди, отче, — вигукнув, багряніючи, надутий Ємйоловський і кусав вуса, — не панькатися з хамством, карати його!..

— Мудро ж карайте, milites[360], справедливо!..

— А хто несправедливий?..

— Що він там верзе, галахура?..

— З холопством нехай ся цілує, коли охота!..

— Навчати прийшов сюди…

— Бач його, волоха…

— …Стогін і плач, лемент і зойк невинних!..

— Нехай сто невинних упаде, щоб тільки один винний не втік від кари…

— Всі вони винні! Всі, пеські синове, руки вмочили…

Князь Єремія, увесь час посміхаючись, постукав буздиґаном об поруччя. Найзапаленіші не хотіли стихати.

— …Господь Бог довірив Речі Посполитій всю цю сторону — земний рай, Єгипет новий — Україну. Медом і молоком вона тече. Володіння над людом тихим і сумирним, робітним і хоробрим мала Полонія. Не треба було Польщі шукати багатств за морем, тут, в Україні, де за мечем завжди йде плуг, тут польська Монтезума! А що вчинили ви, панове? Ад і геєну…

— Неправда!..

— …Неправда?.. Я читав літописи, воїни: від шістдесяти літ тільки й чути в цій золотій стороні що лязк оружжя й стогнання мучених. Замучили-єсте цей побожний люд, довели-єсте його до відчаю…

— Нехай не бунтують змії!..

— Доволі того верзіння, черче!..

— Азали ж нам казання правиш?

— …Замість гоєння ран — роз’ятрюєте їх, замість заспокоєння умів — самі їх хвилюєте! Шибениці і палі, топори й диби, розжарені кліщі й канчуки… Тая ж це любов, якої наш пан Ісус Христос навчав?..

— Кінчіть, отче, — крикнув Ємйоловський, — досить того казання!..

— Своїм розповідай…

— Казочки дітям…

— Ви не знаєте того племені, отче, — озвався глухо Януш Корсак, — того гадючого кодла ви не знаєте, то мовчіть…

Шляхта й воїни підводились, відсували крісла. Від спекоти й пересердя їхні обличчя пашіли, розпломенівшись, вся зичливість пропала — звідки прийшов, щоб повчати? Коли б не чернечі шати, розсікли б його, казальника, шаблями! Сиди тихо, отченьку, молись, коли від того, не твоя це справа, черче…

Князь Єремія погрозив люб’язно буздиґаном. Гладив собі вуса, розсівся в кріслі й жмурив очиці, як котюра, жмурився проти сонця.

А чернець не бентежився. Голос його не впав серед того злобного шемріння й гамору, все ще рівно лунав у цій залі, без тремту.

— …Не навчати я прийшов сюди, я не ваш духівник… Просити, тільки просити… милосердя, християнського духу, любові, тільки крихту любові… Не платіть злом за зло, коли зло діється… Злом добра не створите… Винні ті, що порвались на вас, але ще більше винен той, хто не вміє прощати… Так, воїни! Правда цьому, що суд прийде на польське королівство… Суд уже йде…

І підняв руки вгору, так що рукави опали, а худі передкілля й долоні блиснули, мов мечі, й крикнув, аж всі на мить принишкли:

— …Суд іде, мості панове, і ти, князю Корибуте-Вишневецький! За страшний чин прийде й страшна покара. Гнів Божий над вами, кажу вам — поміркуйте!.. Встануть всі мертві, всі покалічені, покатовані, повбивані, всі встануть, впавші від вашого меча… І не покаєтесь, християнські воїни, громадяни, що свідчитесь римською