Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

інших садибах, тільки ніде вони не квітли так, як у цьому садку, де він їх бачив у цвіту, відколи одружився. Він повільно походжав посипаними жорствою стежечками, заклавши руки за спину. І земля була біла й дерева білі, тільки декотрі ледь рожевуваті. Більшої краси він ніколи не бачив. Він знав кожне дерево, як знають своїх братів і сестер або приятелів, що з ними грався в дитинстві. Астраханські й зимові яблуні були зовсім білі. Літні цвіли рожевувато, а райські яблуні геть червоно. Найкраща була стара дичка, що її дрібних кислиць ніхто не міг їсти. Вона вже не пожаліла квіту і скидалася на велику снігову кучугуру, осяяну ранковим світлом.

Бо ж не забувайте, що це було рано-вранці! Роса полакувала кожен листочок, змила кожну порошинку. З-за лісистих гір, під якими стояла садиба, вигулькнули перші промені сонця. Здавалося, ніби вони запалили верхівки смерек. Над молодою конюшиною, житом і ячменем, над вівсом, що недавно заврунився, лежав тоненький серпанок імли, і тіні падали чітко, як місячної ночі.

Лільєкруна стояв і дивився на грядки поміж стежечками. Він знав, що дружина з служницями добре доклали до них рук. Вони угноювали, копали й скородили землю, витрушували з неї пирій, працювали доти, доки вона стала пухка й легенька. Потім вирівняли грядки й попідбивали краї, а тоді взяли віжки та кілочки і позначили рядки й кубахи. Далі втоптали стежечки дрібним веселим кроком і заходилися садовити й сіяти, аж поки не лишилося порожнього жодного рядка й жодного кубаха. Діти й собі не відступали від матері, раді й щасливі, що теж можуть допомагати, хоч нелегко було стояти нахильці й діставати руками до кубахів.

І, звичайно, праця їхня не пішла намарне.

Тепер усе почало рости.

Хай бог благословить усе те зело — і горох, і два дебелі листочки квасолі, що так мужньо витикаються з землі! А як гарно й рівненько посходили морква з ріпою! Найкумедніша була петрушка, що ледь виглянула з землі, ніби гралася з життям у піжмурки.

Була там і ще одна грядочка з не дуже рівними рядками, де, ніби на пробу, посіяно й посаджено геть усього потроху. То була дитяча грядка.

Лільєкруна швидко приклав скрипку до підборіддя й почав грати. У високих кущах, що захищали садок від північного вітру, озвалися пташки. Ранок був такий чудовий, що жодна істота, обдарована голосом, не могла мовчати. Смичок сам бігав по струнах.

Лільєкруна походжав стежками і все грав. «Ні, — думав він, — кращого місця на землі годі знайти». Хіба можна порівняти Екебю з Левдалею? Дім його вкритий дернинням і має тільки один поверх. Він стоїть на узліссі, за ним височать гори, а попереду простягається долина. Нема тут нічого незвичайного. Нема озера, водоспаду, нема лук і гаїв, та однаково тут гарно. Гарно, бо це добрий, мирний дім. Тут легко жити. Все те, що в інших місцях будить гіркоту і зненависть, тут згладжує ласка. Такий повинен бути кожен дім.

У кімнаті, що виходить вікнами в садок, спить дружина. Вона раптово прокидається, наслухає, але не рухається. Лежить і всміхається. Мелодія лунає дедалі ближче, і нарешті музика зупиняється під її вікном. Це не вперше вона чує скрипку під своїм вікном. Її чоловік завжди так приходить додому, коли в Екебю станеться щось дуже прикре.

Він стоїть, сповідається з гріхів і просить вибачення. Змальовує їй темні сили, що зваблюють його, забирають від тих, хто йому наймиліший за все на світі: від неї і від дітей. Але він їх любить. О, звичайно, любить!

Поки Лільєкруна грає, дружина його встає і вбирається, хоча сама не усвідомлює, що робить, — так захоплює її музика. «Ваблять мене не розкоші й багатство, — виграє Лільєкруиа, — не кохання до інших жінок, не слава, а спокуслива мінливість життя. Я мушу відчувати навколо себе його розкіш, його гіркоту, його безмежне багатство. Але тепер уже годі, я втомився і всім натішився. Я більше не кину своєї домівки. Вибач мені й пожалій мене!»

Дружина тоді розсуває фіранки, відчиняє вікно, і він бачить її вродливе, ласкаве обличчя.

Вона добра й розумна, а погляд її, немов сонце, благословляє все, на що гляне. Вона за всім наглядає, всьому дає лад. Все, чого вона торкнеться, росте й буяє. Вона сіє навколо себе щастя.

Лільєкруна перестрибує до неї через підвіконня, щасливий, як молодий коханець.

Потім він бере її на руки, виносить у садок, під яблуні, й починає оповідати, яке тут усе гарне, показує грядки, і дитячий городчик, і смішну молоденьку петрушку.

Прокидаються діти і не тямляться з захвату й радощів, що приїхав тато. Вони обсідають його, вони мають показати йому так багато нового й цікавого: іграшковий молот, що стукотів біля струмка, гніздо на вербі і двоє лошаток, що народилися кілька днів тому.

Потім батьки й діти вирушають на довгу прогулянку в поле. Він повинен глянути, яке густе в них жито, як росте трава і як починають витикатися з землі поморщені листочки картоплі.

Він має поглянути й на корів, що йдуть з пасовиська, привітати нових телят у загороді та ягнят у кошарі, позбирати з гнізд у курей яйця й почастувати кожного коня хлібом.

Діти не відпускають його цілий день. Забувають про науку, про роботу, тільки ходять назирці за батьком.

Увечері він грає їм польки, а вдень бавиться з ними, тож засинаючи вони палко моляться, щоб тато ніколи більше їх не покидав.

І він справді не покидає їх цілий тиждень. І весь час веселий, мов хлопчак. Він закоханий у свою домівку, в дружину, в дітей і про Екебю навіть не згадує.

Та одного ранку він зникає. Не міг довше витримати, надто велике випало йому щастя. Екебю стократ гірше, але воно в самому вирі подій. О, там є про що мріяти і є про що. грати! Як би він жив без кавалерів та їхніх подвигів, без довгого озера Левену, овіяного славою дивовижних пригод?

А життя в його садибі йшло своєю спокійною колією. Все квітло й росло під наглядом ласкавої господині. Всюди панувало щастя й злагода. Все, що в іншому місці породило б колотнечу й гризоту, тут миналося тихо й безболісно. Все було так, як і малося бути. Бо що вдієш, коли господар садиби прагне жити нахлібником в Екебю? Хіба можна нарікати на сонце, що воно кожного вечора зникає на заході, полишивши землю темряві?

Чи є хто нездоланніший за покірного? Чи не перемагає той,