Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

я була здивована, коли одного пізнього вечора вона зайшла до мене в кімнату.

— Тобі прийшов лист, — сказала вона.

— Справді? — спитала я, не встаючи з ліжка. — Від кого?

— Від мами.

Бабуся поклала два конверти мені на ліжко. Я не дивилася на них, лише на неї. Я трохи припіднялася й потягнулася до бабусі, поки вона не пішла. Обійняла її.

— Я люблю тебе, бабусю.

Бабуся усміхнулася.

— Я також люблю тебе, дурненьке дівчатко. А тепер відкривай листи й читай, що там написано.

Вона пішла з кімнати, зачинивши за собою двері, а я розірвала конверти.

Здавалося, що більший конверт уже розпечатували, а потім заклеїли знову. Спочатку я відкрила його.

На мене дивилися чотири обличчя. Хоча вони й були дуже знайомі, здавалося, що вони з іншого часу. Це були ми: я, Саванна, мама й тато. Це була фотографія, яку я взяла у мами в кімнаті й забула на столі у Вірджинії.

Я відклала фото, щоб розірвати інший конверт. Листа написала мама.

~ ~ ~

Моя люба Обрі!

Не так давно я знайшла і відкрила загадковий конверт, на якому не було адреси. Так я дізналася, куди зникла фотографія з мого комода. Я задумалася лише на хвилину, поки зрозуміла, що ти хотіла її мати. Навіть якщо моє припущення було помилковим, я хочу, щоб вона була в тебе.

Хочу, щоб ти знала, що у мене тут все добре. Я пофарбувала вітальню та їдальню. Зараз обидві кімнати сонячно-жовті. Мушу сказати, що тепер вони мають інакший вигляд, ніж раніше. Я навела лад у твоїй кімнаті, але ще не пофарбувала її — хочу, щоб ти сама вибрала колір.

Мені все більше й більше подобається моя робота. Це так приємно — допомагати людям, а немовлята, звичайно, просто чудові. Зараз я працюю весь день, але коли ти повернешся, мені дозволять працювати по кілька годин — так довго, як мені треба буде, тож ми зможемо якийсь час побути разом.

Знай, що я думаю про тебе, щодня.

З любов’ю, мама

~ ~ ~

Я тричі прочитала листа. Потім відклала його. Взяла фотографію і підійшла до столу, поближче до вікна, щоб роздивитися її на світлі.

Там були ми всі разом, застиглі в тій одній миті, такі щасливі. Я думала, що нас вже немає, але це неправда. Моя сім’я ніколи не повернеться до мене, але все ж у мене є різні дрібнички, маленькі нагадування. Оця фотографія. І мама тут, і їй вже краще. І мої спогади.

Тримаючи фото перед собою, я заплющила очі. Я все ще могла його бачити. Я відчувала, що спогади були дуже близько. Не так, як іноді, коли я в них занурювалася, відгороджуючись від решти світу. Можливо, тому що я змінилася. Я думала про маму і про те, чи я мала їхати до неї, про тата й Саванну, а потім обрала бажаний спогад і почекала, поки він заповнить мене повністю.

Я хворію вже три дні.

Мама каже, що це якась весняна інфекція. Вона каже, що деякі люди хворіють, коли змінюються пори року. Можливо, я — одна з таких людей, а може, й ні. Уже середа, а я на цьому тижні ще не була в школі. Мені вже набридло цілий день валятися на дивані, але подушка все ще м’яка, простирадло гладеньке й прохолодне, а коли я встаю — паморочиться в голові.

Мама всаджує мене, примушує пити воду з дитячої чашки-поїльнички, яку ми чомусь так і не викинули. Її витягають, якщо ми недобре почуваємося. Така собі «хвора» чашка.

— Мамо…

— Так, дитинко?

— Мені недобре.

— Ти спітніла. Знаєш, що це означає?

Я знала. Тато завжди говорить про це, що, коли лихоманить, тіло стає дуже гарячим. Коли ти починаєш пітніти, це означає, що лихоманка