Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

231
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 70 71 72 ... 130
Перейти на сторінку:

Час спливав, каталог був майже закінчений. Бракувало лише кількох уточнень для друку і поширення. Але залишалося продумати організацію. Багато роботи і жодної копійки в кишені...

А що тоді залишиться Едуардові з цього всього — серія непотрібних малюнків? Він був пригнічений. Цього разу без сліз, без вибухів істерики і без упертості — він був просто ображений. Його опустив якийсь дрібний бухгалтер в ім’я клятої «святої принциповості»! Вічна боротьба між митцями та навколишнім світом триває навіть тут: з такими ж схожими підходами він колись програв війну зі своїм батьком. Художник зазвичай є мрійником, а значить, непотрібним диваком. Едуардові здавалося, що саме це насправді і хотів довести Альберт. Як з одним, так і з другим він відчував себе пониженим до рангу служника, істотою, яка присвячує своє життя ілюзорній діяльності. Він був терплячим, він намагався переконати, але в нього нічого не виходило. Саме це відмежовувало його від Альберта. Це була не сутичка. Суть у рівні культури: йому Альберт видавався маленьким, посереднім, без стрижня, без чоловічих амбіцій, без запалу.

Альберт Майяр — то лише різновид Марселя Перікура. Такий самий, але з мізерними коштами. Обидвоє самовпевнених чоловіків змітали те, що Едуард вважав найважливішим, і цим вони нищили його.

Едуард наполягав — Альберт протистояв. Вони сварилися.

Едуард гримав кулаком по столі, пронизуючи Альберта своїм палким поглядом та видаючи глухий і загрозливий рев.

Альберт щось мекав про те, що пережив війну і не хоче потрапити за ґрати...

У нестямі Едуард перекинув свою тахту, яка не витримала такої навали. Альберт кинувся до уламків, бо вона була єдиним предметом умеблювання. Едуард волав у шаленстві з немислимою силою. Патьоки слини витікали з відкритої горлянки (все це піднімалося від живота, як із вулкана під час виверження).

Альберт зібрав рештки тахти, бурмочучи, що так можна рознести увесь дім. Але це нічого не змінить, бо жоден з них не створений для таких авантюр.

Едуард продовжував волати, шкутильгаючи по кімнаті. Тоді садонув ліктем вікно і погрожував розбити ущент дещицю посуду, яка в них була. Альберт накинувся на нього, схопив його за поперек, і вони обоє покотилися додолу...

Вони вже ненавиділи одне одного...

Втративши тяму, Альберт щосили вдарив Едуарда у скроню, а той відповів ударом в груди (від чого Альберта відкинуло до стіни, і він мало не знепритомнів). Водномить вони вже стояли один навпроти одного, Едуард врізав Альбертові ляпаса, а той замахнувся кулаком. Прямо в обличчя...

Едуард похитнувся.

Кулак Альберта вгруз у клекотливому проваллі.

Аж по зап’ястя.

Він укляк.

Ошелешений Альберт подивився на свій кулак. Здавалось, рука пройшла наскрізь через голову. А над його за­п’ястям — божевільні очі Едуарда.

Обидвоє уклякли нерухомо на кілька секунд, мов паралізовані.

Раптом обоє почули в дверях зляканий зойк і одночасно обернулися. Луїза стояла в дверях, приклавши руку до рота, дивилася на них, вся заплакана. А потім утекла.

Вони розійшлися по кутках, не знаючи, що робити.

Незграбно й ніяково обтрусилися і ще довго мовчали від сорому та провини.

Обоє зрозуміли: це — кінець всьому.

Їх обопільна історія ніколи не зможе подолати цю межу — отой занурений в провалля кулак (ніби саме він його і пробив). Цей жест, це відчуття жахливого протистояння — все це було якимсь божевіллям.

Вони лютилися один на одного.

Але цей гнів виражався по-різному.

Едуард склав речі наступного ж дня. Спакувавши свою валізу, він узяв тільки свої речі — нічого більше. Альберт пішов на роботу, не знайшовши жодного доречного слова. Останнє, що він побачив, — спину Едуарда, коли той дуже повільно складав сумку (ніби ніяк не міг наважитися піти).

Цілий день Альберт тинявся по бульвару з рекламою на спині, перебираючи в голові тяжкі думки.

А ввечері знайшов на столі записку: «Дякую за все».

Квартира здалася йому дико порожньою (як його життя після того, коли з нього пішла Сесіль). Він знав, що до всього можна звикнути. Але відтоді, як він начебто переміг у війні, йому здавалося, неначе щодня він потроху її програє...

23

Лябурден поклав руки на стіл долонями донизу з таким вдоволеним виглядом, ніби йому подали смачну страву (звану норвезьким омлетом). Секретарка панна Реймон зовсім не скидалася на омлет. Але схожість із золотистою тріскою зовсім не була позбавлена сенсу. Це була фарбована блондинка з рудим відтінком, з блідою шкірою і трохи загостреним підборіддям. Коли вона зайшла і побачила свого шефа в такій позі, то скорчила міну, на якій були написані відраза і приреченість. Бо як тільки вона до нього підходила, його права рука швидко шастала під спідницю (при його огрядності така спритність виявлялася лише в цьому ділі). Вона тоді якомога швидше стискала стегна. Але Лябурден виявляв таку прудкість, що вражала повсякчас. Яким би не був її спротив, йому завжди вдавалося досягти мети. Звикла до його грубих випадів, вона швидко хитнула стегнами, поклала папку документів для підпису і зітхнула виходячи, ніби від втоми. Дрібні перепони, які вона вигадувала для того, щоб протистояти цій атаці (все вужчі і вужчі спідниці і сукні) тільки збільшували хіть Лябурдена. Хоча вона і була посередньою щодо стенографії та орфографії — її терплячість компенсувала всі інші її вади.

Лябурден відкрив досьє і клацнув язиком: пан Перікур буде задоволений.

Це був чудовий задум, який передбачав «мистецький конкурс для скульпторів з Франції на найкращий проект пам’ятника воїнам, загиблим у війні 1914—1918 рр.».

У цьому довгому документі сам Лябурден був власне автором лише однієї фрази. Він написав її особисто, без жодної

1 ... 70 71 72 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «До побачення там, нагорі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "До побачення там, нагорі"