Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

ледве стримувався, щоб не розсміятися. Його друг говорив з таким жахом у голосі... Ніби вже йшлося про те, щоб розібрати Ейфелеву вежу і зібрати її десь оддалік. Страхопуд.

— Для тебе, ясна річ, — додав Альберт, — все просто. Авжеж, якщо не виходити з дому...

Він прикусив язика, але було вже запізно.

Це була жорстока правда, яка глибоко ранила. Пані Май­яр часто говорила: «Він загалом-то непоганий, мій Альберт, навіть буває дуже люб’язний. Але він зовсім не дипломат. Саме через те йому в житті нічого й не світить».

Єдине, що трохи пом’якшувало позицію Альберта, — це гроші. Але майбутній капітал, запланований Едуардом... Правда й те, що на пам’ятники витратять багато грошей. Бо нині вся країна охоплена шаленим прагненням віддати належну шану загиблим. І це прагнення було зворотно пропорційне до того, з якою зневагою держава ставилася до тих, хто вижив.

Фінансовий аргумент був важливим, адже саме Альберт займався бюджетом і знав, наскільки важко заробляти гроші, і як швидко вони тануть. Враховувати слід було все: і на сигарети, і на квитки в метро, і на їжу.

А те, що пропонував Едуард, було справді дуже заманливе — мільйони, а значить, машини, особняки...

І жінки...

Альберта вже давно дратувало це питання (можна сяк-так давати собі раду якийсь час, але ж без кохання і згибіти можна, так нікого й не зустрівши...).

Однак страх вплутатися в таку божевільну затію був сильнішим, ніж прагнення жіночої уваги, якої він також пристрасно бажав.

Пережити війну, щоб потрапити за ґрати? А яку ж тоді жінку треба знайти, щоб переважити такий ризик? Звичайно, це не дівчата на картинках у журналах (хоча йому здавалося, що чимало з них заслуговують, щоб заради них ризикнути).

— Ти подумай, — сказав він якось увечері Едуардові, — я підскакую навіть від звуку дверей. А ти хочеш, щоб я влип у таку аферу?

Едуард мовчав, продовжуючи малювати, — вичікував. Але бачив, що це мало що міняє. Навпаки, чим частіше вони про це говорили, тим більше Альберт знаходив причин для відмови.

— А крім того, навіть якщо нам і вдасться продати ще неіснуючі пам’ятники, а муніципалітет заплатить аванс, скільки ми заробимо? Сьогодні — двісті франків, завтра — чотириста франків, а ти кажеш — капітал? Так ризикувати, щоб отримати прибуток у мідяк, — спасибі! Щоб дременути з чималою касою, треба, щоб усі гроші прийшли одночасно. А це неможливо! Ні, твоя афера не вигорить!

Тут Альберт мав рацію. Покупці рано чи пізно дізнаються про те, що за цим усім стоїть фірма-привид. І треба буде змиватися з тим, що є, а значить, із дріб’язком. І мізкуючи над цим, Едуард таки знайшов вихід. На його думку — чудовий.

Цього вечора дорогою додому Альберт знайшов на тротуарі коробку з фруктами. Він обрізав зіпсуті частини і приготував сік із м’якоттю (щоденний м’ясний бульйон набридав, а фантазії на щось інше йому бракувало). Власне, Едуард ковтав усе, що він йому підсовував, — хоч з цим клопоту не було.

Альберт витер руки об фартух, зігнувся над вирізкою з газети — у нього після війни впав зір (будуть гроші — купить собі окуляри). А так мусить приглядатися до цієї вирізки.

11 листопада наступного року в Парижі (Франція) буде урочисто освячено могилу Невідомого солдата. Запрошуємо і Вас також до участі у святкуванні, перетворивши героїчний вчинок у почесну національну хвилину пам’яті та відкривши в той самий день пам’ятник у своєму місті.

«Всі замовлення могли би прийти до кінця року...» — підбив підсумок Едуард.

Альберт нервово похитав головою: «Ти — точно здурів». І він повернувся до свого фруктового соку.

Коли вони безконечно обговорювали цю тему, Едуард переконував Альберта, що з виручкою від цих продажів можна було би поїхати у французькі колонії. Вкласти гроші у вигідні справи. І назавжди забути про проблеми з грошима. Він йому показував малюнки, вирізані з журналів, листівки, принесені Луїзою, види Кохінхіна, зображення лісозаготівлі із вгодованими і товстими, як монахи, колонізаторами в касках, сфотографованими на фоні аборигенів, що тягають дерев’яні колоди. Ось дорогами по сонячних долинах Гвінеї мчать європейські автомобілі з жінками в білих шалях, що розвіваються вітром. А ще ріки Камеруну, сади Тонкіна, де в керамічних вазах ростуть екзотичні рослини, річкові судна Сегона з гербами французьких колонізаторів, помпезний палац губернатора, фотографії чоловіків у смокінгах та жінок у вишуканих вечірніх туалетах у сквері театру в сутінках, мундштуки, свіжі коктейлі, здавалось, ніби чути було звуки оркестру. Життя там тече і виграє, і справи йдуть вдало, і капітали швидко зростають в сприятливому тропічному кліматі. Альберт робив вигляд, що це для нього не становило жодного інтересу. Але затримався трохи довше на фотографії з Конакрі, де молоді чорні жінки з оголеними грудьми недбало прогулювались ринком. Од такої божевільної спокусливості він витер руки об фартух і повернувся на кухню.

Але раптом зупинився.

— А щоб видрукувати твій каталог і порозсилати його в сотні міст і сіл — ти на це гроші маєш?

На численні запитання Едуард знаходив якусь відмовку, а на це не міг.

Щоб загнати шпильку ще глибше, Альберт узяв свій гаманець, розіклав монети на скатертині і порахував їх.

— Я можу вкласти одинадцять франків сімдесят три центи. А ти скільки?

Це було підло і жорстоко, питання було зайвим і ранило — в Едуарда не було нічого. Альберт скористався перевагою, він мовчки згорнув монети, відвернувся і пішов готувати вечерю. За цей вечір вони не обмінялися жодним словом.

Настав день, коли в Едуарда вже вичерпалися аргументи (а переконати товариша так і не вдалося).

Ні — і квит! Альберт більше до цього не повертався.