Читати книгу - "Пришестя роботів: техніка і загроза майбутнього безробіття"

дані свідчать, що багато хто з цих людей збідніли настільки, що практично не мають ніякого дискреційного доходу.

Відразу ж опісля Великого Спаду в магазинах мережі Walmart почав регулярно спостерігатися сплеск активності, що припадає на час саме після дванадцятої години ночі першого числа щомісяця, тобто того дня, коли урядова агенція поповнює грошима картки для електронного переказу коштів, призначених для фінансової допомоги тим, хто її потребує. А під кінець місяця найбідніші клієнти Walmart у прямому сенсі слова залишаються без харчів та інших товарів першої необхідності, тому вони завантажують крамом свої возики і стають у чергу, очікуючи на переказ грошей від продуктової програми, які зазвичай надходять відразу ж після дванадцятої ночі [9]. Walmart зазнав також збитків через зрослу конкуренцію з боку крамниць дешевих цін; здебільшого клієнти приходять саме до цих крамниць не обов’язково тому, що загальний рівень цін там нижчий, а тому, що в цих крамницях їм дають змогу купувати значно менші обсяги товару і таким чином допомагають злиденним людям розтягнути на довше решту їхніх грошей, щоб вони могли хоч якось протягнути до кінця місяця.

Загалом, у приватному секторі післякризове відновлення характеризувалося стрімким зростанням заробітків великих компаній, яке, однак, часто супроводжувалося аж ніяк не вражаючими сумарними грошовими надходженнями. І дійсно, корпорації досягли захмарної рентабельності, але вони забезпечили її переважно завдяки урізанню витрат на робочу силу, а не завдяки збільшенню продажу вироблених товарів і наданих послуг. І це не дивно: не полініться повернутися до рисунків 2.3 і 2.4 у розділі 2. Прибутки корпорацій як частка ВВП сягнули безпрецедентно високого рівня, тимчасом як частка робочої сили в національному доході зменшилася до рекордно низької позначки. Як на мене, то це свідчить, що дуже багато американських споживачів з великими труднощами можуть дозволити собі купувати продукцію та послуги, що їх виробляють компанії. Рисунок 8.1, де показано, як сукупні заробітки великих американських компаній швидко відновилися в післякризовий період і як ці компанії в процесі відновлення покидали сферу роздрібних продажів, значною мірою проясняє загальну картину[42]. Не забувайте про те, що, як ми вже переконалися раніше, поступове відновлення рівня споживчих витрат підживлювалося цілковито завдяки споживачам, які належать до категорії доходів горішніх 5 %.

«Мудрі» економісти

Попри дані, які свідчать, що величезний відсоток американських споживачів просто не мають достатнього доходу, щоб створити адекватний попит на вироблені економікою товари й послуги, серед економістів не існує загального консенсусу в питанні про те, чи дійсно нерівність доходів призводить до гальмування економічного зростання. Навіть серед провідних прогресивних економістів Сполучених Штатів (з яких майже всі неодмінно зійшлися б на тому, що брак попиту є головною проблемою, що постала перед економікою) не існує консенсусу щодо безпосереднього впливу такого чинника, як нерівність доходів.

Лауреат Нобелівської премії економіст Джозеф Штіґліц був, мабуть, найактивнішим прихильником ідеї, що нерівність підриває економічне зростання. У своєму коментарі в січневому номері New York Times за 2013 рік він зауважив, що «нерівність придушує відновлення нашої економіки», бо «наш середній клас є надто слабким, щоби підживлювати споживчі витрати, які історично були рушієм нашого економічного зростання» [11]. Схоже, що Роберт Солоу, який здобув Нобелівську премію 1987 року за свою роботу про важливість технологічних інновацій для тривалого економічного зростання, загалом погоджується з думкою, заявивши в своєму інтерв’ю за січень 2014 року, що «нерівність, яка зростає, має тенденцію вихолощувати розподіл доходів, і ми втрачаємо солідні робочі місця середнього класу та пристойні заробітки середнього класу, які забезпечують надійний потік споживчого попиту, що рухає промисловість уперед і змушує її впроваджувати інновації» [12]. Однак Пол Крюґман, іще один лауреат Нобелівської премії, який до того ж має репутацію надзвичайно поважного колумніста та блоґера газети New York Times, висловлює свою незгоду, написавши в своєму блозі, що «йому хотілось би підтримати цю тезу», але вона непідкріплена доказами[43] [13].

А серед консервативніших