Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

– А ви, брати, вже підготувалися? – запитав Григор бурсаків.

Самко сказав йому, щоб він пішов з ними в клуню та подивився й послухав. Ставши серед клуні, волхви з поважними обличчями і належними рухами проробили своє, тобто Самко прочитав орацію, а Марко проказав своє.

– Чудово! Краще і не треба! – похвалив радий Григор. – А тепер, вчені мужі, ходіть за мною на леваду. Ви там будете стояти напоготові за кущами, на ту мить, коли пан забажає побачити вас. Ви не бійтеся. Страшного нема нічого. Це ваш і наш порятунок. Сміливість – усе в світі! – підбадьорював Григор бурсаків, ідучи з ними до левади.

Ось хвіртка на леваду, всипана піском широка доріжка, а з боків буйна шовкова трава; серед левади невелике кругле озерце, обкладене камінням навкруги берега, а над озерцем наче висів місток, зроблений дугою, під містком плавають лебеді; левада з усіх боків оточена кущами густої ліщини, а понад самим парканом високі та товсті дуби; супроти озерця, з-за кущів, визирав верх альтанки, вбраний барвистими килимами.

Повів Григор волхвів понад парканом стежкою серед кущів ліщини і, обвівши поза альтанкою, сказав, щоб вони отут за кущами пождали, поки дійде до них діло, а сам пішов до альтанки.

Озирнувся Самко навкруги і побачив, що аж у самій глибині левади сиділи на ослонах музики, всі одягнуті в зеленого кольору каптанці, в однакових солом’яних брилях та жовтих панчохах. Дедалі музики грали все тихше й тихше, так що стало, чутно балачку за альтанкою.

Цікаво Самкові побачити, що воно там в альтанці робиться. Зайшов він трохи збоку, продер кущі і почав дивитися. Он під альтанкою, обвішаною килимами, за довгим столом, що на ньому блищали сулії та келихи, сидів з білою куделицею на голові, з поголеною пикою рожевого кольору, наче в поросяти черево, з довгим та товстим носом, ситим підборіддям, прищуленими очима, в блискучому гаптованому золотом на грудях та плечах кунтушеві, мабуть, сам пан-господар, а з боків столу сиділи ще два пани. Один з них теж з поголеними вусами й бородою, з куделицею на голові, а другий пан – з поголеною головою, з довгими вусами, засмажений, в білому і простому каптані з блискучими ґудзиками.

За спиною пана-господаря стояв з білим рушником на плечі Петруня, а за ним Борис; за спинами панів-гостей стояло теж по прислужнику: два дуже старі дідки з рушниками на плечах. А по цей бік альтанки, вже надворі, супроти столу, на майданчику, засланому килимами, сиділи півколом дівчата в різних убраннях; з ними пишна доглядачка – Іваниха. А з обох боків альтанки стояли струнко дванадцятеро молодих, дужих хлопців, зодягнутих в однакові жовті каптанці, в гостроверхих брилях, з канчуками за поясами, з рушниками в руках. Усі мовчали, неначе німі, а балакав тільки пан-господар та інколи гості.

– Коли мій батько-князь був улюбленцем царів, то його синові повинно бути скрізь належне перше місце і пошана. А в нас тепер не так... Хоч нехай я ображений, загнаний у куток ворогом, а проте, я п’ю за нашу матінку-царицю, величну Катерину і за всіх її орлів, окрім одного! – сказав він вставши, а за ним і гості.

Випили стоячи і знову посідали.

– А хто ж він такий, отой один, що ви, поважний князю, не побажали випити за нього? – запитав гість з вусами.

– О, той один лихіший за всіх ворогів... він позбавив мене ласки цариці-матінки... Ну, далі я мовчу... діждуся свого часу... У нас падали згори ще не такі, як він, – сказав крізь зуби пан-князь, і обличчя його налилося кров’ю.

– Могутній, мабуть, ворог. У значних осіб і вороги значні. Та що вам, князю, до ворогів, коли маєте отакі добра, – зазначив гість з вусами.

– А так! Що там вороги? – підхопив другий гість. – От я скажу й не помилюся, що князь не знає ліку всім своїм добрам і навіть – скільки він має душ своїх рабів.

– А нащо мені, коли у мене є оті, що знають? – одповів з пихою князь. – Ану, Борисе! – сказав, не повертаючи голови.

Борис наблизився до панського стільця, витягнув з-за пояса нагая і, дивлячись на карбоване пужално, почав голосно вичитувати:

– «На вісім сіл двадцять дві тисячі п’ять сотень та ще дванадцятеро душ; з них загинуло за рік своєю смертю – дев’ять сотень та ще сімдесят душ; повісилося двадцять троє; втопилося дванадцятеро, зарізалося семеро і невідомо де поділося чотири душі».

– Ой-ой! Двадцять дві тисячі! Оце я розумію!.. – дивувався заздро пан-гість з поголеними вусами. – Є з чого вибрати отакий розкішний квітник, – вказав на дівчат. – Князь живе, як жив колись Сократ.

– А хто воно Сократ? – запитав князь гостя.

– Сократ – це грецький цар, – одповів гість.

– Ось воно що! – задоволено промовив князь. – Ану ти, дурноверхий учений! Де він там?

З глибини альтанки з’явився Григор і наблизився до князя.

– Ану, кажи, коли царював грецький цар Сократ?

– Царя Сократа не було ніколи, а був мудрий Сократ, величний вчитель і філософ, – одповів Григор.

Князь глянув на нього гнівно.

– Запиши йому двадцять п’ять різок, – сказав він Борисові. – Ото, щоб він пам’ятав на другий раз Сократа.

Борис витяг ножа й закарбував на пужалні.

– Двадцять