Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

першим. За ним услід умерла і його дружина. Григор лишився без батьків, його взяли до панського двору, щоб він грався з паничем. Панича вчив грамоти дяк, а Григор прислухався до того вчення і здивував дяка, прочитавши молитвослова. Довідався про те старий пан і звелів дякові, щоб той вивчив Григора гаразд, бо він почав слабнути на очі і хотів мати свого читця. Але Григор, пройшовши дякову науку, схотів ще більшої та й утік не куди – аж у Москву. Тут його не шукали, подумали, що його десь засмоктало в болоті. Але він там, у Москві, добувся до розумних людей, почали вони його вчити, він їх дивував своїм розумом. І один з них надумав сповістити нашого пана про Григора та просити його, щоб дав змогу Григорові вчитися вільно. Але пан послав прикажчика, і той спровадив сюди Григора. Не схотів пан, щоб його раб вийшов на вченого, і поставив біля себе за прислужника. Була чутка, що оті вчені люди в Москві зверталися до самої цариці, щоб звільнити Григора. Але пан уперся, що його раб Григор підлого роду і бунтівницького кодла, а до того злодій і п’яниця, та й ще хворий на чорну хворобу.

– Засумував був дуже Григор, коли його привезли з Москви, хотів повіситися, та ми його розважили гуртом. А молодий панич хоч і ненавидить Григора за його розум, чи, може, чує духом у ньому найбільшого, потайного ворога, а проте, іноді й послухає Григорового слова, хоч таке буває дуже рідко. Пан вірить найбільше Борисові та Петруні, бо один катує людей, а другий ходить на підслухах. А всі люди – від старого до малого – люблять Григора, хоч і не виявляють того, щоб не було йому погано. Оце він надумав, хоч самому пропасти, а розворушити людей, зняти повстання та ослобонити з льохів в’язнів. Є в нього друзі-однодумці, що підуть за ним на смерть.

Самко, слухаючи про Григора, вже не дивувався з його розуму і тільки не міг збагнути, що він такий непоказний з себе, несхожий зовсім на лицаря-вояку, надумав отаке діло.

Бенкет

Самко помітив, що панські прислужники несли до обгородженої левади килими та подушки, готуючись до бенкету. Порішив Самко, що треба їм з Марком готуватися й собі до волхвування. Сам він якось викрутиться, зуміє сказати рацію з пророкуванням, а от коли б Марко не схибив, бо він, як на те, не дуже пам’ятливий.

Збудив він Марка, пождав трохи, поки той позіхав та чухмарився, і почав його муштрувати, як треба поводитися справжньому астрологові. Хоч і небагато слів треба буде Маркові промовляти, а проте оті слова треба сказати вчасно.

– Оце, Марку, нам з тобою доведеться волхвувати, а це тобі не те, що ковтнути сливу. Я вже надумав орацію. Так отож треба, щоб ми були схожі на достеменних волхвів, хоч я зроду їх не бачив, які вони і на масть. На мою думку, вони повинні бути дуже розумні на вигляд, то ти згадай нашого ректора, бо хоч він і не дуже був розумний, а умів з себе вдавати дуже розумного. Так що треба і тобі на той час переробити свою байдужу й придуркувату пику на розумну. Тому тебе всередині хоч нехай і хтозна-що, а виглядай, як вчений. А що тобі мало доведеться промовляти, то твоє діло краще від мого, бо коли людина мовчить, трудно вгадати, чи вона дурна, чи розумна, – говорив Самко. – А підводься лишень, Марку, стань отут, дивися в отой куток клуні, на отой стовп і думай, що ото пан. Уклонися... не так... Це ти, наче слимак ігуменові... Уклонися так, з такою, мовляв, думкою: «Я тобі вклоняюся, але ж я не забуваю, що я собі я». Отак, отак-о. Тепер стань рівно, задери трохи догори голову. Так... Очі під лоба, так немов ти думаєш про віщось розумне. Підобгай губи і витягни трохи обличчя, щоб воно було довгасте, а рота не роззявляй.

Хоч він і не покладав надії на Маркову здібність до волхвування, а проте, виявилося інше – під час муштрування Марко набирав такого вченого вигляду, що Самко аж качався в сіні від сміху. А коли Марко серед Самкової орації промовляв своїм басюрою: «О, рекс! О, саксіос!» – то зовсім був схожий на вченого волхва. Коли дурна Гапка зазирнула в той час у клуню та побачила Марка з отакою вченою пикою, то й вона здивувалася.

– Хай тобі лихо! Він тобі немов вдавився печеною редькою!

Опівдні десь неподалеку почулася музика, чутно було декілька скрипок, флейт та клярнетів. Млинар сказав бурсакам, що то вже пан та гості під’їздять на баркасах до левади і що вони декілька днів бенкетуватимуть.

Аж ось на містку з’явився гурт дівчат, зодягнутих у різнокольорові, барвисті вбрання, такі дивовижні, що бурсаки не бачили й зроду. Дося їм розповіла, що то вони зодягнуті в такі вбрання, які тільки є в світі: турецьке, шляхетське, грецьке, московське та різне, і що пан посправляв його в Москві, але тільки коли бенкетує, наказує, щоб дівчата убиралися та дивували гостей.

– А ото веде перед Іваниха, Борисова тітка, – вказала Дося на високу й огрядну вродливу жінку, зодягнуту в оксамитну сукню без рукавів, застібнуту срібними ґудзиками; на голові в неї блищала кибалка, оздоблена золотими та срібними квітками. Вона, ідучи, наче пливла, пишаючись, мов пава, і попрямувала з дівчатами до левади, звідкіль чулася музика. За дівчатами услід протелепкався гладкий Петруня; він ішов з пихою, задерши догори голову, на плечі в нього висів, білий, мов сніг, рушник, біля пояса бряжчали ключі.

«Хоч би про нас з Марком забули», – подумав Самко.

Коли ж у ту хвилю з’явився на містку Григор і завернув до млинаревого двору.