Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

курва могла вибрати кожного з нас. А ти хочеш, щоб вона вибрала тебе? — зловтішно посміхається Риня. Да ну тебе, відхрещується малий Машталір, несеш всіляку пургу. Діма, кажу я після короткої мовчанки, женись на ній. Усіх відразу пересмикує. Шо?!? Шо ти сказав?!? — визвіряється той, у тебе шо, Толян, не всі вдома? Пауза. Риня здивовано дивиться й питає в мене: дашок поїхав? Пацани, намагаюся бути спокійним, у нього ж нема виходу.

??? — диким поглядом свердлить мене Дефіцит. Толя, у тебе впала планка? Пауза. У мене нічьо не впало, просто я дивлюся на це реально. От сука недоношена! — злиться малий Машталір на Ахінацею, а може її шугнути? Перестріти біля під'їзду і дати красіво пару разів по печінці? Ти думаєш, це поможе? — каже Риня. Пауза. Мені нада забухати, подавленим голосом озивається Діма. Завалюємо в гастроном «Київ». Виграні в карти бабки пускаємо на кір (дві «столичної») і все інше (плавлені сирки, мінералка, шість гарячих чебуреків).

Повертаємося до мого будинку, заходимо в під'їзд, сідаємо в ліфт (я виходжу на своєму поверсі й беру вдома кілька стаканів) і підіймаємося на дах. Риня розливає, Дефіцит мовчки сидить осторонь і сумно спостерігає за його рухами. Випий і попустить, каже малий Машталір. А ти будеш пити? — запитує в Боді Риня. Нє, нє, відмахується той. Може, чисто символічно? Добре, знехотя бере він стакан. Мовчки цокаємося, мовчки випиваємо. Пауза. Да–а, ну і в передрягу ти попав, жує малий Машталір і дивиться на Дефіцита, шо будеш робити? Не знаю. Ми випиваємо ще по одній. Діма до хавчика не торкається. Бери гризи, кажу йому. Він мовчки киває й продовжує дивитися крізь нас, наче ми прозорі. Я стаю біля краю даху й оглядаю мій двір: унизу ходять люди, бабуся з паличкою несе невеличку сумку, біля мого під'їзду четверо шмаркачів грають футбольним м'ячем у «квадрат». Із третього під'їзду виплентується п'яний, о, так це ж мій вітчим, пацани; пауза; от стерво, насилу на ногах тримається, а ше навіть не вечір… шоб на тебе колись залізобетонна плита впала! Дивлюся на Тернопіль. Вдалині, де центр тулиться до Нового світу, крізь хаотичний ряд будинків і запони з дерев у кількох місцях помічаю чисті та блискучі, мов скло, кілька клаптиків озера. Згадую недавні події на дальньому пляжі, краще б ми тоді ту вівцю Ахінацею не зустріли. Випиваємо знову. Риня йде відлити, повертається здивований. Пацани, там, показує рукою, я бачив Коновала і Мавпу. Мавпу? — перепитує малий Машталір. Да, да, Мавпу і Коновала, вони, здається, хапають, з ними ще якась кляча. Мавпа тверезий? — перепитує Бодьо, не вірю, цього не може бути, мій брат казав, шо йому вже кранти, він спився, він вже себе не контролює, а деколи не впізнає знайомих. Наливай, каже Дефіцит. Випиваємо, Діма до закуски не торкається, його трішки накриває, він стає агресивним. Невдовзі до нас підходять Коновал і підігрітий Мавпа з пожовклим, пожмаканим лицем і страшними червоними очима. Коновал стає біля нас, а Мавпа сідає на невелику бетонну огорожу з маленьким металевим парканчиком. Дивиться на недопиту пляшку, бере її й повільно глушить із горла. Ти шо, свиня? — визвіряється на нього Діма Дефіцит. Мавпа відривається від горлечка, зупиняє на ньому каламутний погляд, несподівано вихоплює швайку й підставляє йому під горло. Тихо, тихо, тихо, підбігає до них Риня й намагається їх розвести. Мавпа рукою з ножем різко робить захват Дефіцита за шию і тягне за собою: пішли, сука, да я тебе зараз викину! Мавпа! — кричу до нього, лиши його, чуєш? Мавпа мене не слухає і відтягує Діму на п'ять–шість метрів від нас. Він швидко кидає ніж, хапає Діму за шкірки й спирає його на невеликий металевий парканчик, міцно тримаючи за сорочку, Дефіцит втрачає рівновагу й висить над прірвою.

— Я тебе викину!

— Давай, — каже Дефіцит, — викидай.

— Шо? Шо ти сказав?

— Мені похуй.

— Шо тобі «похуй»?

— Шо ти мене викинеш.

Мавпа пускає його, Діма втрачає рівновагу й перевалюється через металевий парканчик, але — слава тобі Боже! — зачіпляється ногою за пруття й встигає вхопитися ще лівою рукою. Ми швидко підбігаємо, відтягуємо озвірілого Мавпу, який встигає підняти ніж і намагається тепер нас ударити. Допомагаємо вибратися Ді–мі. Кілька секунд, каже Риня, і були б гайки. Мавпа сичить, шо всіх нас повбиває, по одному буду ловити й відрізувати яйця. Да, да, каже малий Машталір і міцно його тримає, повбиваєш, але потім, коли ми тобі дозволимо, а нам кидає: тільки шоб його ніхто не вдарив, чуєте? Не бити. Риня обережно забирає в Мавпи ножа, той помітно здає, потроху заспокоюється. Мавпа, тобі налити? — дивлюся на нього. Да, показує рукою. Я відкриваю другу пляшку й розливаю. Мавпа бере склянку й залпом випиває. Дивлюся на його мокрі бліді губи й мені стає гидко. Всьо нормально? — питаю в нього. Да, малий, всьо нормально, каже він і пускає відрижку. Бере шматок чебурека, роздирає зубами, жирне м'ясо вивалюється йому на світлі штани, але він на це не звертає уваги. А тебе, гівнюк, каже Мавпа до Дефіцита, я викину. Діма злісно зиркає й зневажливо кидає: попробуй. Мавпа знову пробує підвестися, але ноги підкошуються, і він падає на те ж саме місце, рукою хапається за поручні маленької металевої огорожі, але встати не годен. Він шипить, сичить, вичавлює з себе нерозбірливі погрози, фиркає, аж слина розлітається, і плює перед себе. Йдемо звідси, каже Риня, бо це повний аут. Мавпа хапає порожню пляшку «Столичної» й викидає з даху. Він уже себе не контролює, каже малий Машталір. Ми підводимося й покидаємо його самого. Може, заберемо? — дивиться на нас Коновал. Ти його і забереш, відповідає Дефіцит. Ми спускаємося ліфтом, я виходжу на своєму поверсі й заношу додому склянки. Ну шо, пацани, каже усміхнений Діма, гуляємо сьодні? їдемо далі бухати? їдемо, каже Риня. Ми сідаємо в білу «трійку», яку Дефіцит залишив біля п'ятого під'їзду мого будинку. На Коновала чекаємо? — запитує Бо–дьо Машталір. Та пішов він, лох останній, несподівано вибухає Риня. Від спеки нас потрохи накриває, тягне на сон, хочеться пити. На Київській беремо