Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

самий метод і з листами, очікуючи, що Сол на моє прохання одразу розпечатає їх. Але, очевидно, я помилявся. Якимось чином Солу вдалося знайти силу протистояти мені. Іншим разом я міг би порадіти, якби ця сила не була такою руйнівною для нього.

Сол не прийшов наступного разу. Десь за тридцять хвилин до початку сеансу він зателефонував секретарці й повідомив, що травмував спину і не може встати з ліжка. Я негайно передзвонив йому, але натрапив на автовідповідач. Я залишив повідомлення, щоб Сол зателефонував мені, однак навіть через кілька годин від нього не було ніяких новин. Я зателефонував йому знову й залишив повідомлення, яке жоден пацієнт не міг проігнорувати: прохання подзвонити мені, бо я маю сказати йому щось важливе.

Коли Сол зателефонував пізно ввечері, мене стривожив його сумний і холодний тон. Я знав, що він не пошкодив спину (він часто уникав неприємних ситуацій, симулюючи хворобу), і він знав, що я це знаю, тому своїм тоном він давав зрозуміти, що не потерпить коментарів щодо цього. Що ж робити? Я переживав за Сола. Мене хвилювало, що він може зробити щось непередбачуване. Я переймався, щоб він не вчинив спроби самогубства. Ні, я не міг дозволити йому перервати терапію. Я хотів якось заманити його на зустріч до мене. Я ненавидів цю роль, але не бачив іншого виходу.

— Соле, мені здається, що я недооцінив рівень вашого болю і надто сильно тиснув на вас, змушуючи відкрити ті листи. У мене є краща ідея, як нам діяти далі. Але я впевнений в одному: зараз не на часі пропускати сеанси. Я пропоную, поки ви себе не дуже добре почуваєте, приходити до вас додому.

Сол не погоджувався і, звичайно, висловлював багато заперечень, більшість з яких були передбачуваними: він не єдиний мій пацієнт, я занадто зайнятий, йому вже краще, це не так терміново, він скоро сам приїде до мене в офіс. Але я був непохитний і не дозволив йому себе переконати. Нарешті він погодився прийняти мене завтра рано-вранці.

Наступного дня дорогою до Сола я мав бадьорий настрій. Я повернувся до своєї вже забутої ролі. Минуло багато часу з тих пір, як я лікував пацієнтів у них удома. Я згадував студентські роки, коли таким чином підробляв у Південному Бостоні, згадував обличчя своїх пацієнтів, які давно вже померли, затхлий запах ірландських багатоквартирних будинків — капуста, вчорашнє пиво, підгузки, старече тіло… Я думав про одного чоловіка, якого регулярно навідував. Він страждав на діабет, і йому ампутували обидві ноги. Він влаштував мені цілу вікторину з того, що вичитав у ранковій газеті: «Який овоч містить найбільше глюкози? Цибуля! Хіба ви цього не знали? Отак вас там вчать у ваших медінститутах?»

Поки я думав, чи справді в цибулі так багато глюкози, я дістався будинку Сола. Вхідні двері були незамкнені, як він мені й сказав. Я не запитував, хто їх відчинив, якщо він був прикутий до ліжка. Мені хотілося, щоб Сол брехав мені якомога менше, і тому я запитав лише про спину і хто його доглядає. Я знав, що поряд живе його донька з родиною, і натякнув мимохідь, що, напевно, саме вона піклується про нього.

Спальня Сола була спартанською: голі потиньковані стіни й дерев’яна підлога, ніяких спроб прикрасити свою оселю, жодної сімейної фотографії, жодних ознак естетичного смаку (чи присутності жінки). Сол лежав рівно на спині, не рухаючись. Він майже не цікавився новим планом лікування, про який я згадав по телефону. Він здавався таким непривітним, і я вирішив, що насамперед маю налагодити наші стосунки.

— Соле, у вівторок я почував до листів те ж саме, що хірург — до великого й небезпечного абсцесу. — У минулому Сол дуже добре піддавався на мої переконання, коли я проводив аналогії з хірургією. Він був знайомий з певними азами ще з медичного училища (яке закінчив перед тим, як почав свою наукову кар’єру), окрім того, його син був хірургом. — Я був переконаний, що потрібно розрізати абсцес та зробити дренаж, і саме це й хотів вчинити, коли вмовляв вас відкрити листи. Можливо, я діяв дуже поспішно й необдумано. Можливо, абсцес ще не дозрів. Може, для нашого абсцесу ми спробуємо психіатричний еквівалент на заміну нагріванню та антибіотикам. На даний момент давайте дамо спокій листам: зрозуміло, що ви відкриєте їх тільки тоді, коли будете готові.

Я зробив паузу, змагаючись зі спокусою встановити часові межі та нав’язати йому офіційні зобов’язання, однак зараз був не час для маніпуляцій: Сол легко розгадав би мій обман.

Сол не відповів мені, він тихо лежав, відвівши погляд.

— Згода? — продовжував я підштовхувати його.

Ледь помітний кивок.

Я вів далі:

— Останні кілька днів я не міг викинути вас із голови. — Зараз я використовував мій найбільш дієвий метод! Фраза про те, що психотерапевт думає про пацієнта навіть після занять, з мого власного досвіду, завжди позитивно впливає на останнього, пробуджує його інтерес.

Але в очах Сола не було жодного проблиску зацікавленості. Тоді я справді почав хвилюватися, проте вирішив не коментувати його відстороненості. Натомість я почав старанно підбирати спосіб достукатись до нього.

— Ми обоє погодилися, що ваша реакція на доктора К. була перебільшеною. Це нагадало мені те сильне почуття, про яке ви часто говорили: ви ніколи нікому не належали. Я думаю про вашу тітку, яка неодноразово нагадувала, що вам дуже поталанило, коли вона погодилась піклуватися про вас, а не здала до притулку.

— Я казав вам, що вона так і не всиновила мене? — Сол несподівано повернувся до мене. Ні, не зовсім — ми розмовляли з ним, але не один з одним, а паралельно.

— Коли котрась із її двох доньок хворіла, до нас додому приходив сімейний лікар. Коли хворів я, вона тягла мене до лікарні, де кричала: «Цьому сироті потрібна медична допомога!»

Мені було цікаво, чи Сол помітив, що до нього нарешті, у шістдесят три роки, прийшов лікар.

— Отож, ви ніколи й ніде не почувалися «своїм», ніколи не мали того, що інші люди називають «домом». Я думаю про ваше ліжко в будинку тітки — ту розкладачку, яку ви мусили ставити кожного вечора у вітальні.

— Я лягав спати останній, прокидався першим. Я не міг розстелити своє ліжко, поки всі не вийдуть з вітальні ввечері, а вранці повинен був прокинутися і скласти розкладачку до того, як усі встануть і почнуть ходити будинком.

Я придивився до його спальні, котра була такою ж голою, як і дешевий номер у готелі якоїсь із країн третього світу, а також згадав опис порожньої кімнати з білими стінами у Кембриджі, де жив Вітгенштейн