Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

href="ch2.xhtml#id47">[33]. Здавалося, що Сол досі не мав своєї спальні, він не мав жодної кімнати, яку міг би назвати своєю.

— Мені цікаво, чи доктор К. і Стокгольмський інститут не стали для вас своєрідним раєм? Урешті ви знайшли своє місце, дім, а також батька, якого завжди шукали.

— Можливо, ви й маєте рацію, докторе. — Це не означало ні так, ні ні. Це також не означало, що Сол ставився до мене з повагою. Ми розмовляли — це вже само по собі важливо. Я трохи заспокоївся, ми пливли в уже знайомих водах.

Сол вів далі:

— Кілька тижнів тому в книжковому магазині я побачив книжку про «комплекс самозванця». Це про мене. Я завжди видавав себе за іншу людину, завжди почувався шахраєм і завжди боявся викриття.

Це були звичні речі, ми обговорювали ці теми багато разів, і я не наважився піддавати сумніву його докори в собі. Не було рації. Я це часто робив у минулому і знав, що у нього є готова відповідь на все. («Ви зробили чудову кар’єру науковця». — «У другорядному університеті на третьосортному факультеті». «Двісті шістдесят три публікації?» — «Я друкуюся протягом сорока двох років, а це лише шість статей на рік. Крім того, більшість із них менші за три сторінки. Я часто пишу ту саму статтю п’ятьма різними способами. Також до їх числа належать тези, рецензії на книжки та окремі розділи — майже немає оригінальних матеріалів».)

Натомість я сказав (і міг собі таке дозволити, з огляду на мій авторитет):

— Саме це ви мали на увазі, коли казали, що ці листи переслідують вас усе життя! Не має значення, чого ви досягли, не має значення, що ви зробили за трьох, ви завжди будете боятися неминучого осуду чи викриття. Як я можу полегшити ваш біль? Як допомогти вам зрозуміти, що це просто почуття провини, а не злочин?

— Мій злочин — це неправильна інтерпретація матеріалу. Я не зробив нічого важливого в науці. Я знаю це, доктор К. знає це тепер, і, якби ви знали щось про нейробіологію, ви б теж це зрозуміли. Ніхто не може проаналізувати мою роботу більш точно за мене.

Я одразу подумав: не «за мене», а «ніж я». Ваш єдиний злочин полягає у тому, що ви неправильно вживаєте займенник першої особи.

Потім я помітив, яким критичним стаю, коли Сол дратується. На щастя, я вмів тримати при собі свої почуття, і добре було б, якби притримав наступний коментар:

— Соле, якщо ви така погана людина, як кажете, і якщо, за вашими ж словами, вам бракує людських чеснот і ви не маєте виняткових розумових здібностей, чому ви думаєте, що ваші судження, особливо самокритика, є безпомильними й правильними?

Жодної відповіді. Іншим разом Сол посміхнувся б мені, бодай подав якийсь знак очима, але сьогодні він однозначно був не в гуморі для обміну жартами.

Наприкінці нашої зустрічі я змусив його укласти угоду. Я погодився допомагати йому чим тільки зможу, підтримувати його у складний період, а також відвідувати його вдома стільки, скільки потрібно. Я попросив його, своєю чергою, не ухвалювати ніяких квапливих рішень. Я буквально витягнув з нього обіцянку, що він не буде робити дурниць, які можуть йому тільки нашкодити, не буде (попередньо не проконсультувавшись зі мною) писати доктору К. і не буде повертати гроші за стажування в Стокгольмському інституті.

Ідея контракту про невчинення самогубства (письмова чи усна угода, в якій пацієнт обіцяє повідомити психотерапевта, коли в нього з’явиться небезпечний потяг до саморуйнування, а психотерапевт обіцяє припинити лікування, якщо пацієнт порушить умови контракту і вчинить спробу самогубства) завжди здавалась мені смішною («Якщо ви вб’єте себе, я не буду лікувати вас знову»). Хоча такий контракт міг бути досить ефективним, і я переконався в цьому, уклавши його із Солом. Візити додому також були по-своєму корисними: хоча ходити до Сола було не дуже зручно для мене, це робило його моїм боржником, а отже, змушувало ставитися до контракту серйозніше.

Наступний сеанс, два дні потому, минув за схожим сценарієм. Сол наполягав на тому, що йому вкрай необхідно відправити п’ятдесят тисяч доларів у Стокгольм, а я невідступно переконував, що його план невдалий, і намагався докопатися до коріння його схильності відкуповуватися від проблем.

Він розповів мені моторошну історію з дитинства про те, як уперше зіткнувся з проблемою грошей. У віці з дев’яти до сімнадцяти років він продавав газети в Брукліні. Його дядько, брутальний та безцеремонний чолов’яга, якого Сол згадував дуже рідко, знайшов йому місце біля входу в метро і відвозив його туди щодня о пів на шосту ранку, забирав за три години й залишав біля дверей школи — не переймаючись тим, що Сол запізнювався на десять-п’ятнадцять хвилин і кожен шкільний день у нього починався з догани.

Незважаючи на те, що протягом семи років Сол віддавав кожен цент своїй тітці, він ніколи не відчував, що його грошей достатньо, і тому почав ставити недосяжні цілі — скільки йому потрібно заробляти кожного дня. Якщо він не виконував свій план, карав себе відмовою від вечері. Для цього він навчився повільно жувати, класти їжу за щоку чи так розкладати страву на тарілці, щоб здавалося, ніби її стало менше. Якщо йому доводилося проковтнути щось під поглядом тітки чи дядька (не те щоб він думав, ніби вони дбають про його харчування), він тихцем викликав блювоту у ванній. Так само, як тоді він намагався купити собі місце в родині, тепер він намагався купити затишне місце за столом з доктором К. в Стокгольмському інституті.

— Моїм дітям гроші не потрібні. Мій син заробляє дві тисячі доларів за одну операцію коронарного шунтування, а в нього по дві такі операції на день. А чоловік моєї доньки отримує шестизначну зарплату. Я краще віддам гроші зараз Стокгольмському інституту, ніж потім вони дістануться комусь із моїх колишніх дружин. Я вирішив подарувати п’ятдесят тисяч доларів. Чом би й ні? Я можу собі це дозволити. Моє соціальне страхування й університетська пенсія набагато більші, ніж мені потрібно. Я зроблю це анонімно. Я залишу собі квитанцію і, коли раптом щось трапиться, завжди зможу надати докази, що я повернув гроші. Якщо цього не знадобиться, тоді все гаразд. Це буде добра справа — найкраща з моїх вчинків.

— Це не дуже правильне рішення, але якщо ви його ухвалили, то воно для вас важливе. Існує різниця між бажанням щось зробити і необхідністю (щоб уникнути якоїсь небезпеки). Мені здається, що ви дієте через необхідність, хочете вчинити правильно. Якщо дарунок у п’ятдесят тисяч доларів — це гарна ідея, то й через місяць вона буде такою ж гарною. Повірте мені, Соле, головне —