Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Розділ 20

− А чому ти свій особистий відсік цій… Чарпатчхе не віддав? – обурено цікавиться Шоа-дар, відклавши вилку та сито розвалившись на сафі.

Напевно, ще трохи й він нагадуватиме чорну анаконду, що проковтнула буйвола. Зате хоч зрозуміло, що я недаремно старалася. І на потім не так багато їжі залишилося.

Пригубивши смачненький напій, що трохи нагадує ананасовий сік і на смак, і на колір, я поверх своєї склянки кидаю зацікавлений погляд на Са-арда. Цікаво, що він відповість на претензію брата.

− Бо я все-таки головний на цьому кораблі, − спокійно зауважує старший змій. − І чого це ти раптом не вдоволений, Ш-ш-шоа? Ми ж обидва знали, що рано чи пізно ділитимемо одне ліжко, якщо вже в нас тепер одна жінка на двох.

Не знаю, яким дивом мені вдається не подавитися після цих слів. Вони що справді збираються спати зі мною обидва на постійній основі? Втім... зараз у нас іншого варіанта й немає. Хіба що мені перебратися до кімнати відпочинку. Та тільки хто б мені дозволив?

− Тобі легко говорити. У тебе вже була ціла ніч з Ж-шенею. Я ж тепер не можу виконати обіцянку, дану нашій крихітці, бо в мене тепер немає власного ліжка, куди Ж-шеню можна затягти.

− Виконаєш свою обіцянку в наш-ш-шому с-с-спільному ліжку, в чому проблема? − Са-Ард дивиться на брата з легкою іронічною усмішкою.

− Проблема якраз у тому, що ліжко вже буде с-с-спільне. Ще скажи, що даси нам час-с-с побути тільки вдвох? − з досадою скалиться Шоа-дар.

− Якщо тобі це так необхідно, то дам, − ніби нічого такого тут немає, знизує плечима змій старший.

Ні, ви тільки подивіться на них!

− Гей, хлопці, а нічого що я тут начебто присутня, а ви без будь-яких докорів сумління ділите при мені мене саму і ночі зі мною? – обурено дивлюсь на них обох по черзі. Щоки вже буквально горять від усього почутого.

− А ти б воліла, щоб ми залиш-ш-шили це питання на твій розсуд? – запитливо підіймає брову Са-Ард. − У мене склалося враження, що тебе надто турбує вже один той факт, що нас-с-с двоє. То навіщо тобі турбуватися ш-ш-ще й про те, кому і коли приділяти свою увагу? Ми самі виріш-ш-шимо це між собою.

А тепер я почуваюся рибою, викинутою на берег. Бо само беззвучно хапаю ротом повітря, позбавлена ​​дару мови.

А ці двоє ще й із цікавістю спостерігають за мною.

− Ж-шеня, а с-с-скільки тобі років? − раптом питає Шоа-дар, схиливши голову набік.

Клацнувши зубами, я злякано дивлюся на нього. Зовсім спантеличена різкою зміною теми.

− Дев'ятнадцять, а що? – підозріло жмурюсь.

− Така юна, − цокає язиком, задумливо звузивши очі. − Представниці нашої рас-с-си в такому віці вважаються ще неповнолітніми й навіть не досягають с-с-статевої зрілості.

− За мірками мого світу я вже доросла, повнолітня людина, − повідомляю, знову трохи піднявши підборіддя. – А скільки живуть на-агари, якщо ви так довго дорослішаєте?

− Хтось більш-ш-ше, хтось менш-ш-ше. Все залежить від обдарованості, с-с-сили та спадковості. Від двох-трьох століть, до п'яти-шести та навіть більше, якщо мова йде про представників найсильніших сімей, − отримую відповідь від Са-арда.

− Зрозуміло, − видихаю трохи приголомшено. Сумніватися, що ці двоє є представниками однієї з тих самих найсильніших сімей, мені навіть не доводиться. Я пам'ятаю, що їхній батько наближений до імператорів.

Напевно, мені слід було здогадатися, чи принаймні припустити, що вони довгожителі. Але я якось не замислювалася, скільки можуть жити мої коханці.

Що ж… виявляється, набагато довше, ніж я. Коли до мене прийде старість, вони все ще будуть брутальними змієхвостими красенями, які буквально випромінюють сексуальність і чоловічу привабливість.

Ось і ще одна причина, чому не слід розраховувати на майбутнє з моїми на-агарами. Я просто не проживу стільки, скільки вони.

Чорт. Я дійсно почала замислюватися про те, чи можливо для мене якесь майбутнє з ними? Точно збожеволіла.

− І скільки ж тоді років вам самим? – дозволяю собі поцікавитись. Ні, ну а що? Їм можна, а мені ні?

− Мені немає ще навіть сотні, − посміхається Шоа-дар. − С-с-сімдесят чотири. А мій брат більш зрілий, йому с-с-сто тридцять один.

Жах. Справжні релікти. Я порівняно з ними справді наче немовля. І все одно, навіть з урахуванням такої колосальної різниці, вони проживуть набагато, набагато довше за мене. Принаймні, якщо говорити за мене в людському тілі. А в ляльковому, якщо матиму вибір, я точно нізащо не залишуся.

− Якщо у землян дівчата в дев'ятнадцять вважаються вже дорослими, чи означає це, що в тебе вже був чоловік? – раптом цікавиться Са-ард, що досі мовчав. − На Землі є хтось, до кого ти прагнеш-ш-ш повернутися?

− Немає в мене жодного чоловіка. Інакше я вам нізащо не поступилася б. Це було б ницо з мого боку. Крім матері в мене немає нікого, і ніхто на мене не чекає, – зізнаюся, відчуваючи, як миттєво псується настрій.

Весь цей час я намагалася не думати про неї. Не уявляти, що вона відчуває зараз, не гадати, що думає, чи не шкодує. Бо не знаю, чого боюся більше – її горя, чи її байдужості.

− А хто чекає на вас? − змінюю я тему, не бажаючи вдаватися в подробиці. Адже бачу, що Шоа-дар вже готовий вивалити на мене нові питання. – Я знаю, що зустрічатиме вас ваш батько. А ваша мати? Решта сім'ї? Може ще брати чи сестри? Жінки? Як щодо них?

− Моя мати загинула. Вже дуже давно, – за двох відповідає Са-ард. − А біологічна мати Ш-ш-шоа навряд чи знає про те, що він зараз знаходиться за межами імперії.

− Точно не знає, − в’їдливо пирхає змій молодший. − Навіть якби хтось раптом надумав повідомити їй таку новину, навряд чи це її дуже зацікавило б. У неї с-с-своє життя, яке ніяк не стосується мого.

Чорт. Здається, уникаючи своїх болючих тем, я мимоволі потопталася по болючих темах обох братів.

− Вибачте. Я не хотіла зачепити ваші почуття, − винувато дивлюсь на них по черзі.

− С-с-складно зачепити те, чого немає, − знизує плечима Шоа-дар. – Я не відчуваю до своєї біологічної матері жодної прив’язаності, оскільки бачив її лиш-ш-ше кілька разів за своє життя. Батько заплатив їй, щоб вона народила йому ш-ш-ще одного сина, вона виконала свою роль. Тільки й вс-с-сього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍