Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

20.2

− Заплатив? Тобто... вона народила і просто... віддала свою дитину? – ошелешено видихаю я.

− Так. Таке трапляється, якщо на-агар не зустрів ще своєї обраної, з якою забажав би пов'язати с-с-своє життя і долю, а обов'язок перед своїм Домом вимагає продовжити рід. Доводиться тоді розмнож-ш-шуватися з наложницями, або з такими от професійними утробами, як та, з якої я з'явився.

− Ти хочеш сказати, що вона не тільки тебе народила на замовлення? − зовсім випадаю я в осад.

А я думала, що це в мене проблемні стосунки з матір'ю. Але вони хоча б є, ці стосунки.

− Це її спосіб заробити на те гарне життя, яке вона так любить. Випереджаючи твоє запитання, с-с-скажу відразу, що про одноутробних братів і с-с-сестер нічого не знаю, бо ніколи не цікавився ними. Власне, я їх такими навіть не вважаю. Мій єдиний справжній брат, це С-с-са-ард.

– Але… якщо ти знаєш, хто твоя біологічна мати і якими мотивами керувалася… отже, ти все ж таки цікавився нею, – зауважую, обережно підбираючи слова.

− Це була звичайна юнацька цікавість. Батько ніколи не робив таємниці з мого народження. І в якийс-с-сь момент мені захотілося глянути на цю на-агару, яку він вибрав для втілення с-с-своїх планів. Батько виконав моє прохання та познайомив нас-с-с. Жодного спорідненого зв'язку з цією жінкою я не відчув. Вона як була, так і залиш-ш-шилася чужою для мене. Шукати в цьому якогось глибинного с-с-сенсу не варто, – відповідає Шоа-дар.

І я майже вірю йому.

Можливо, повірила б до кінця, якби могла уявити, як така історія народження може не зачіпати почуття дитини, покинутої власною матір'ю.

Намагаючись утрясти все почуте у своїй голові, я розгублено дивлюся на Са-арда. Запитувати, ким була його мати, мені вже просто страшно. Особливо після його слів про її загибель.

А потім мене раптово пробиває нова лячна думка.

− А у вас самих випадково немає таких дітей, народжених… на замовлення? – витріщаюся на старшого брата.

Він здивовано звужує очі, ще й схиляє голову набік, розглядаючи мене ледь не з науковим інтересом.

− Ні. Ми з братом поки ш-ш-що досить молоді, щоб сподіватися зустріти свою обрану, − вимовляє на-агар рівним тоном, але в його погляді, зверненому на мене, спалахують дивні хижі вогники. − Однак, якщо мені не вдасться знайти собі підходящу дружину протягом с-с-сторіччя-двох, доведеться теж задуматися про інший спосіб отримання с-с-спадкоємця. У Ш-ш-шоа в цьому плані більше часу та менше зобов'язань перед родом.

Отже, підходящих для себе дружин вони обидва ще не зустріли? А підходящих, це яких, цікаво? Напевно, якихось хвостатих та ікластих красунь із чудовим родоводом та холодним серцем. І точно цією обраною не може стати землянка з біосинтезодним тілом, спроектованим для сексуальних втіх. Адже від такої навіть спадкоємця не отримаєш.

А справжня я… до справжньої себе мені ще треба повернутися.

У кімнаті запановує мовчання. І це чомусь починає давити мені на нерви. Надто вже матеріально відчутними стають погляди братів, спрямовані на мене. Сканувальними. Пронизливими. Здається, ще трохи й мене знову змусять дивитися комусь із них у вічі, щоб дізнатися, що діється в моїх думках.

А я тепер зовсім не налаштована відкривати їм свої таємниці та переживання. Занадто багато особистого ставлення до них там з'явилося.

− Гаразд. Дуже дякую за таку цікаву розмову, − поспішно підводжуся я з хвоста Са-арда, який служив мені кріслом до цього моменту. − Мені ще тут прибрати треба, і скласти залишки їжі в охолоджувальну камеру, тож ...

− Брате, ти ж не заперечуєш-ш-ш? − раптом питає Шоа-дар, перебиваючи мене на півслові.

− Я вже казав. Не заперечую, – хмикає Са-ард.

І не встигаю я навіть збагнути, про що це вони, як мене обвивають хвостом за талію. І наступної миті я вже лечу прямісінько в руки змія молодшого. А він, підхопивши мене і притиснувши до своїх грудей, разом зі мною підіймається із сафи й одразу прямує до виходу з кімнати відпочинку.

− Ти що твориш? – спалахую я. − Куди ти мене тягнеш? Постав на місце зараз же. У тебе рани... були.

− Отож. Були, − пирхає він, не звертаючи уваги на всі мої тріпотіння. − А тягну я тебе в очисний відс-с-сік.

− Навіщо? − завмираю, зніяковівши. Щоки починають горіти від сорому. − Я що, настільки брудна, так? Запахами їжі пропахла? Так у мене ще часу не було помитися, я…

− Ти не брудна. Ну хіба що зовсім тріш-ш-шки. Але мені дуже хочеться тебе власноруч помити. Щоб потім укласти в ліжко і показати, що зі мною тобі буде не гірш-ш-ше, ніж з братом, − заявляє це хвостате хтиве чудовисько, продовжуючи свій шлях.

І незабаром перед нами справді відчиняються двері каюти Са-арда. А ще за хвилину мене ставлять на ноги перед душовою кабінкою в очисному відсіку. Сорочка злітає з мене миттєво і падає на підлогу, туди ж летить одяг Шоа-дара. А наступної секунди мене запихають під теплі струмені води, змушуючи майже притиснутися до стінки, коли в кабінку разом зі мною забирається величезний на-агар.

Злегка приголомшена, я прибираю намокле волосся з обличчя і підіймаю погляд на Шоа-дара.

Його хвіст обвивається навколо моїх ніг, кінчик ковзає на праву. Я відчуваю ніжний дотик під коліном, потім ще вище... і вище... Здається, на-агари вміють мацати за дупу не лише руками. І чому мене це заводить? Справа в програмах, чи в мені?

Шоа-дар спирається обома руками в стінку позаду мене, замикаючи своїм тілом у клітку. Схиляється, торкаючись губами кінчика мого вуха.

− Ти хочеш-ш-ш мене, Ж-шеня? − запитує хрипко, ніби прочитавши мої думки. Демонструючи, що пам'ятає свою обіцянку дочекатися, поки я сама на все погоджуся.

Чи хочу я? Напевно, не маю хотіти. Мабуть, мене мусить зупиняти той факт, що я вже провела ніч із його братом. Адже це неправильно, напевно, так гостро реагувати на двох чоловіків одночасно. Але відчуваючи Шоа-дара так близько, вдихаючи його запах, бачачи це досконале тіло, пам'ятаючи наш минулий раз, я просто не можу не думати, не уявляти, що відчую в його обіймах. Тепер, коли він знає, що я не лялька, коли хоче моєї взаємності.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍