Читати книгу - "Це просто доля, Софія Вітерець"

Епілог

Наша з Дарісом карета мчала на величезній швидкості. Так-так, не було приводів для поспіху, але ми збиралися навідати доньку, то хіба ж може бути інакше? Кому потрібні ті надзвичайні краєвиди і місцевість, якої ще ніколи не бачила, коли вже незабаром зможу поглянути на рідненьке личко Медіни. Як же я за нею сумувала. Чесно кажучи, за ними обома, бо Радик поїхав у академію магії до королівства дракайнів, щоб краще розвинути власний дар і по-справжньому зрозуміти свою стихію. Відпускати не хотіли обох, але що ж поробиш – це ж просто доля. Хоча правильніше сказати: таке життя.

Чесно кажучи, воно постійно приносило нам сюрпризи, як от наше з Дарісом знайомство. Але найбільшим же був той, що донька закохалася у сина нашого найбільшого ворога. Все як у найвідомішій історії кохання, але тут було дещо інакше – Мейтон Лейнтійський таки прислухався до слів своєї дружини Нейри та врешті-решт прийняв цей факт. Ми навіть кілька разів навідувалися одне до одного в гості, щоб краще порозумітися й зблизитися.

А після довгоочікуваного весілля, одностайно вирішили відмовитися від влади з однією лише малесенькою умовою – наші королівства об’єднаються та нове королівство матиме нову столицю й нову назву – Кейторан. Згодна, над назвою довго не думали і я була навіть проти цього, але Мейтон з Дарісом зійшлися лише на ній, тож ми з Нейрою тихо зітхнули та погодилися. Добре, що хоч так.

Тож після весілля й у вже новому королівстві ми з Дарісом та Нейра з Мейтоном відмовилися від влади на користь дітей. Ті переїхали до чудового прикордонного міста в колишньому Ендорані й заснували там нову столицю. За лічені місяці вона розширилася настільки, що ніхто й близько не очікував, окрім Ейнара, що разом з Бель та дітьми таки переїхали до нас. Братик постійно загадково посміхався, як тільки десь мене бачив і повірте, це вже починало дратувати.

Але звісно, менше, ніж Крейг, що разом зі своєю дружиною також повернулися до нашого замку. Він і напоумив мого синочка поїхати до дракайнів. Ух… Прибити хочеться. Але з іншого боку його так шкода. Вони з дружиною дуже хотіли дітей, але подібна проблема, що була в мене, виявилася і у Кляр. Єдине, що могла ця пара – це проводити час разом з племінниками й вони від цього були такими щасливими, що злість зникала і я просто могла годинами стояти й спостерігати за ідилією через малесенький просвіт між дверима.

Як не дивно, саме вони й найбільше зраділи тій новині, яку ми незабаром почули від нашої Медусі та Лейдіна. Чесно кажучи, досі часом забуваю його ім’я, тож уявіть як незвично було усвідомлювати, що в твоєї донечки буде власна крихітка. Проте ми всі знали лише одне – у неї будуть скажено люблячі дідусі та бабусі, дядечки й тітоньки та щиро вірю, що й брати та сестри. І хоч фактично майже всі вони будуть не зовсім рідними, для нас це все одна велика і надзвичайно дружна родина.

P.S. За Мейтона я не відповідаю, а от Нейра також уже частинка нашої нерозлучної сім’ї.

 

Якщо ж говорити про всіх інших, з ким мені довелося познайомитися на цьому нелегкому шляху, то їх життя також виявилося не менш цікавим. Лейковіц став чудовим вчителем у тій самій магічній школі та навіть здобув всеміське визнання. Діти його просто обожнювали та намагалися рівнятися на нього, але знали б вони Лейковіца як його знає моя скромна особина... Ну добре, він справді чудовий ендорець. Ой, стривайте, вже кейторанець.

Як щодо мадам Флайконихи, то вона не надто надовго затрималася в академії після мене. Хоч мою не надто скромну особину там і досить ненавиділи, але питання мого "виключення" через кілька років винесли на загальне обговорення й вже вона звідти вилетіла. Хай тепер знає, як це, коли тебе виганяють.

Близнятка Бель та Ейнара ж неабияк вразили мене. Вони незабаром довчилися в академії та вирішили залишитися там у ролі викладачів. І не так, як Лейковіц, а стали успішними й високоповажними деканами факультетів стихій землі та повітря. Проте хоч їх і менше, думка близнят продовжує відігравати важливе рішення. І не тому, що їх двоюрідна сестричка - королева країни. Тут на родинні зв'язки, особливо в таких питаннях, ніколи не зважали.

Діти Розалії та Коліна стали ж хто радниками теперішніх правлячих короля та королеви, хто їх особистими охоронцями. Вони вийшли чудовими та розумними бойовими магами, тож кожен з них був прийнятий лише з радістю. Та й тепер у їхньої сестрички була надійна цілодобова підтримка з боку рідненьких і для маленької крихітки також.

Якщо ж говорити про малючка, то в донечки народився син і я стала гордою, проте дещо скромною бабусею. Перші роки його життя ми з Дарісом практично жили в них, допомагаючи з вихованням та управлінням королівством, що було для молодого подружжя чимось новим і незбагненним. Звісно, про це почув Мейтон і вони з Нейрою поселилися у них також. Навіть не злічити, скільки разів ми сперечалися про ті чи інші питання. І хоч всі скажено любили маленького Асета, заради нього ж роз'їхалися по своїх замках, часто-часто продовжуючи навідуватися в гості. Так-так, краще йому було не чути постійних сварок бабусь та дідусів.

Радик же через вісім років після свого візиту до дракайнів, повернувся додому, але знову поїхав туди. Ми з Дарісом підозрювали, що когось він там від нас ховає, але й слова не змогли витягнути з впертого синочка. Тож залишалося лише мовчки пишатися тим, як спершу звичайний ендорець, а згодом не простий кейнторанець зміг перевершити в магії навіть дракайнів, у яких стихія вогню була неначе часткою не душі, а...сутності, точно.

Про кого ж це я забула розповісти? Може про Філіпа? Цей дворецький також став частинкою нашої родини й після його виходу на заслужений відпочинок, ми частенько навідувалися до його затишної хатинки в передмісті. Там, як ні в якому іншому місті я заспокоювалася та неначе перезапускалася, забуваючи про проблеми. А якщо й пам'ятала про останні, то швиденько знаходила рішення і більше не морочила цим собі голову.

І знаєте, коли ми з Дарісом відмовилися від влади, вирішили також повноцінно пожити для себе. Звісно, я й раніше сповідувала такий спосіб життя, а от коханий колись мусив від нього відмовитися. Тепер же, передавши опіку над королівством вже досить досвідченій доньці та її чоловіку, ми вирушили на заслужений відпочинок та почали подорожувати світом. Спершу почали з власного королівства, бо його краса вражала, скільки б не дивився на одні й ті самі краєвиди. А потім почали досліджувати й інші королівства.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍