Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

інтелектуалів не так уже й багато. Більшість учених і політиків тільки те й робить, що тупо повторює та коментує думки та ідеї інших. Більшу частину своєї енергії вони витрачають на жорстоку боротьбу з ідейними супротивниками.

– Тоді чому ти й досі з ними?

Я відповіла:

– А я не з ними, я – тут.

Мені хотілося, щоб вона вважала мене представницею вищих кіл, але разом із тим – не схожою на решту. Вона сама підштовхувала мене до цього. Веселилася, якщо я іронічно висловлювалася про своїх колег, але водночас хотіла, щоб вони залишалися моїми колегами. Інколи в мене виникало враження, що вона наполягала, аби я визнала свою належність до касти тих, хто розповідав людям усю правду і навчав, як треба розуміти все, що відбувається. Мій вибір повернутися до району мав для неї сенс лише за умови, що я й надалі крутитимуся серед тих, хто пише книжки, співпрацює з газетами й журналами, часом з’являється на телебаченні. Вона хотіла бачити мене своєю подругою й сусідкою, якщо я належатиму до цієї касти. І я погоджувалася. Її підтримка надавала мені впевненості. Я йшла поруч із нею, гуляла разом з нашими дітьми в парку і водночас була не схожою на неї, бо моє життя було інших масштабів. Мене тішило усвідомлення, що, на відміну від неї, я мала багатий досвід, і її теж це задовольняло. Я розповідала їй про Францію, Німеччину, Австрію, Сполучені Штати, конференції, у яких мені довелося брати участь, про чоловіків, з якими недавно, уже після Ніно, зустрічалася. Вона уважно мене слухала з легкою посмішкою на вустах, але нічого не розповідала про себе. Навіть мої історії про випадкові зв’язки не викликали у неї бажання поговорити відверто.

– Тобі з Енцо добре? – якось запитала я.

– Досить добре.

– І тебе ні разу не зацікавив хтось інший?

– Ні.

– Ти його сильно кохаєш?

– Досить сильно.

Більше з неї й кліщами було не витягнути, це я завжди відкривала перед нею душу. Мої одкровення, її відмовчування. Хай там як, але про що б ми не говорили під час тих прогулянок, сама її фізична присутність стимулювала роботу мого мозку, як то бувало завжди.

Можливо, саме тому я постійно прагнула бути поруч. Ліла випромінювала енергію, що надавала мені сили, яку я накопичувала і яка згодом наштовхувала мене на правильні вчинки та рішення. Та енергія випромінювалася не тільки на мене. Інколи вона запрошувала нас із дітьми на вечерю, але частіше я запрошувала їх з Енцо до себе – ну, і Тіну теж, звичайно. З Дженнаро не виходило, він завжди блукав невідомо де і повертався додому за північ. Я бачила, що Енцо за нього дуже хвилювався, а от Ліла завжди казала: «Він уже дорослий, хай робить як хоче». Але я відчувала, що вона так говорить, лише аби заспокоїти чоловіка. Тон був такий самий, як під час наших розмов. Тоді Енцо кивав – слова дружини його заспокоювали.

Щось схоже відбувалося і в районі. Щоразу, коли ми виходили по покупки, вона не припиняла мене дивувати. Ліла стала справжнім авторитетом. Її на кожному кроці хтось зупиняв, щохвилини тягнув убік, щоб чемно попросити про допомогу, постійно щось нашіптували на вухо, а вона стримано вислуховувала. З нею так поводилися через успішну роботу її фірми? Чи через те, що за нею закріпилася слава людини, якій під силу будь-що? Чи завдяки енергії, яку вона змалку випромінювала, тепер, коли їй було майже сорок, вона здавалася всім чародійкою, що творила дива і тим лякала? Не знаю. Звичайно, мене вражало, що її поважали більше, ніж мене. Я була відомою письменницею, видавництво розгорнуло активну рекламну кампанію перед виходом мого роману, і в газетах стали часто про мене писати. У «Репуббліці» вийшла стаття з анонсом нових книжок і моїм великим фото і коментарем: «З нетерпінням очікуємо на новий роман Елени Ґреко! Це незвичайна історія про Неаполь у багряно-червоних тонах». Та попри це в районі, де ми народилися, до мене ставилися як до декорації, я була своєрідним доказом Лілиних заслуг. Ті, хто знав нас змалечку, приписували її притягальній силі той факт, що вулицями ходить людина такого рівня, як я.

85

Гадаю, багато хто дивувався, чому це я – така багата й відома, як писали газети, – вирішила жити в убогій квартирі у бідному кварталі. А насамперед – мої діти. Деде якось повернулася зі школи і з відразою заявила:

– Якийсь старий випорожнявся на двері нашого під’їзду!

Або Ельза прибігла додому перелякана:

– Сьогодні у сквері когось зарізали!

У такі миті мені ставало страшно. Одна частина мого єства, яка вже давно відреклася від життя району, обурювалася, хвилювалася про дітей, стверджувала, що слід покласти цьому край. Удома Деде й Ельза говорили літературною італійською, але часом я чула, як вони кричали з вікна чи на сходах – особливо Ельза – найбруднішу лайку з місцевого діалекту. Я робила їй зауваження, вона вдавала, що розкаюється. Але я добре знала: щоб не підпадати під чари грубощів, невихованості та інших спокус, потрібна сувора самодисципліна. Невже, поки я повністю присвячувала себе літературі, вони падали вниз? Я заспокоювала себе тим, що поселилася тут ненадовго: після публікації роману я поїду геть з Неаполя. Сама себе вмовляла: побуду тут, лише доки не закінчу роботу над книжкою.

Книжка, без сумніву, збагачувалася й грала новими барвами щоразу, коли я додавала туди нові деталі з життя району. Але робота йшла так добре насамперед тому, що поряд була Ліла, яка й надалі переймалася справами району. Її голос, погляд, жести, її злоба, щедрість, та й сам діалект, були нерозривно пов’язані з нашим місцем народження. Навіть її фірма «Basic Sight», незважаючи на екзотичну назву (місцеві називали її «Базісіт»), здавалася не чимось на кшталт метеорита, що впав із неба, а неочікуваним наслідком злиднів, жорстокості та занепаду. Скористатися присутністю Ліли в моєму житті, аби надати правдивості розповіді, здавалося мені нагальною потребою. А потім я поїду звідти назавжди, переберуся до Мілана.

Мені вистачило побувати кілька разів у її робочому кабінеті, щоб зрозуміти, якій небезпечній трясовині їй доводилося щодня протистояти. Я спостерігала за її братом, який вже цілком підсів на наркотики. Спостерігала за Адою, яка з кожним днем ставала дедалі жорстокішою й ненавиділа Марізу, бо та остаточно відбила в неї Стефано. Спостерігала за Альфонсо, в обличчі, тілі та поведінці якого жіночі й чоловічі риси невпинно розмивалися й перемішувалися так, що часом мене відштовхували, часом – розчулювали, але завжди викликали тривогу: часто-густо я помічала то синець під оком, то розбиту невідомо в якому падінні губу. Спостерігала за Кармен, яка приходила у