Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

фірмовому синьому комбінезоні з бензоколонки, хапала Лілу за рукав і ловила кожне її слово, наче віщування ворожки. Спостерігала за стриманим і мовчазним Антоніо, який тінню слідував за Лілою, а час від часу приводив до її офісу красуню дружину й дітей – робив візит чемності. Я слухала чутки, що ширилися районом. Стефано Карраччі скоро закриє свою ковбасну крамницю, проторгувався, хоче виручити хоч трохи грошей. Пасквале Пелузо викрав когось, а якщо не він особисто, то без його участі точно не обійшлося. Ткацьку фабрику в Афраголі підпалив її ж хазяїн, щоб отримати страховку. Приглядай за Деде, бо дітям роздають льодяники з наркотиками. Біля початкової школи блукає збоченець, який приманює дітей і краде їх. Брати Солари збираються відкрити в новому районі нічний клуб – із жінками та наркотиками, – потім там від гучної музики не заснеш. Уночі трасою мчать здоровенні вантажівки, що перевозять якісь небезпечні відходи, страшніші за атомну бомбу. Дженнаро зв’язався з брудною компанією, і якщо далі так піде, то скоро я його й на роботу не відпущу. Тіло людини, яке знайшли в тунелі, належить не жінці, а чоловікові; його жорстоко вбили, крові було так багато, що вона текла аж до бензоколонки.

Я придивлялася, прислухалася й спостерігала очима того, ким ми з Лілою мріяли в дитинстві стати і ким я врешті стала, – очима авторки серйозного роману, який я шліфувала, часом переписуючи окремі розділи, і який зовсім скоро мав побачив світ. Я казала самій собі, що в першій версії забагато діалекту. А тому виправляла й усе переписувала. Потім мені здавалося, що діалекту замало, і я додавала словечка знову. Я жила в районі, але разом із тим поза ним: повністю занурилася у книжку. Амбітна праця, якій я віддавалася з таким натхненням, виправдовувала мою присутність тут, надавала сенс тьмяному освітленню кімнат, грубим крикам, що лунали з вулиці, небезпекам, на які наражалися мої діти, невпинному гуркотінню транспорту на трасі, що в суху пору здіймав густу пилюку, а в дощ розбризкував навколо воду й багнюку, юрбам клієнтів Ліли й Енцо – тим дрібним провінційним комерсантам на великих дорогих автівках, у надміру розкішних та вульгарних нарядах, тим заважким огрядним тілам, що поводилися то нахабно й хамовито, то улесливо й підлабузницьки.

Одного разу, коли я чекала на Лілу в її офісі «Basic Sight» разом з Іммою й Тіною, картина дещо прояснилася: Ліла займалася новою справою, працювала в новій галузі, але разом із тим залишалася зануреною в наш старий світ. Я почула, як вона люто горланила на неплатників, обливаючи їх найбруднішою лайкою. Я аж остовпіла від несподіванки: куди поділася та чемна, щедра, авторитетна й поважна жінка? Прибіг Енцо, а потім із кабінету вискочив із матюками чоловічок під шістдесят, невисокий, але з великим животом. Згодом я запитала в Ліли:

– Хто ти насправді?

– Тобто?

– Якщо не хочеш говорити, облишмо цю тему.

– Та ні, чому ж, просто поясни.

– Маю на увазі, як ти поводишся з людьми із цього середовища?

– Уважно, як усі.

– І все?

– Ну, я до них уважна й керую справами так, щоб усе ішло як мені треба. Ми ж завжди так поводилися, хіба ні?

– Так, але зараз ми маємо певні обов’язки перед собою й дітьми. Хіба не ти казала, що ми повинні змінити район?

– А що для цього, на твою думку, треба робити?

– Поважати закон.

Я сама дивувалася тому, що казала. Виступила з промовою, у якій раптом виставила себе ще більшою прибічницею закону, ніж колишній чоловік, а в дечому – ніж Ніно. Ліла відповіла зневажливо:

– Закон працює з тими, хто, почувши слово «закон», негайно змиряється. А тут ти ж сама знаєш, як є.

– І що?

– А те: якщо люди не бояться закону, вони повинні боятися тебе. Для того покидька, який щойно вийшов звідси, ми чимало попрацювали, навіть дуже багато, а він не хоче платити, каже, що в нього немає грошей. Я йому пригрозила, сказала, що напишу на нього заяву до поліції. Знаєш, що він мені відповів? «Та пиши, мені начхати!»

– Ти справді напишеш заяву?

Вона розсміялася:

– Так я ніколи не отримаю грошей! Кілька років тому бухгалтер вкрав у нас велику суму. Ми вигнали його з роботи і заявили на нього в поліцію. Але правоохоронці й пальцем не кивнули.

– І що потім?

– Мені набридло чекати, і я звернулася до Антоніо. Після його втручання гроші негайно повернули. І ці виплатять, без судових процесів, адвокатів і суддів.

86

Отже, Антоніо виконував для Ліли таку брудну роботу. І не за гроші, а з дружби, з особистої поваги. Чи, можливо, Ліла позичала його в Мікеле, на якого Антоніо працював, і той йому дозволяв, адже він завжди робив усе, що просила Ліла.

Та чи справді Мікеле вдовольняв будь-яке її прохання? Якщо до мого повернення в район так воно й було, то тепер я не розуміла, чи справді справи йдуть так, як здається. Спершу мені впали в око деякі дивні речі: Ліла промовляла ім’я Мікеле не із самовдоволенням, а роздратовано і з неприхованим занепокоєнням. Окрім того, він дедалі рідше з’являвся у «Basic Sight».

Уперше я помітила, що щось змінилося, на весіллі Марчелло й Елізи – надзвичайно багатому та пишному. Протягом усього свята Марчелло тримав брата біля себе, часто шепотів йому щось на вухо, вони разом сміялися й сиділи обнявшись. А сам Мікеле ніби знову на світ народився. Починав довгі хвалькуваті розмови, як колись, а поряд із ним, ніби нічого й не сталося, сиділа розтовстіла Джильйола з дітьми. Мене вразило те, як помічені ще на Лілиному весіллі провінційна вульгарність і відсутність смаку з часом набули нових форм. Тепер це була столична вульгарність, і навіть Ліла мала її ознаки в поведінці, мові, вбранні. Лише ми з доньками зі своїм стриманим стилем здавалися чужими в тому розмаїтті яскравих кольорів, голосного реготу, виставленого напоказ багатства.

Можливо, саме тому вибух гніву з боку Мікеле здався особливо тривожним. Він саме виголошував тост на честь молодят, коли Тіна завередувала, бо Імма забрала в неї якусь іграшку. Вимагаючи її назад, дівчинка зарепетувала на всю залу. Мікеле раптом замовк на півслові, вирячив очі, як божевільний, і крикнув:

– Ліно, чорт забирай, ти заткнеш пельку своїй дурепі?!

Саме так і сказав. Ліла втупилася в нього поглядом, не промовляючи ні слова. Тільки накрила долонею руку Енцо, який сидів поряд. Я негайно встала з-за столу і вивела обох дівчаток надвір.

Той епізод підбадьорив наречену, тобто мою сестру Елізу. Коли тост було виголошено й залунали оплески, вона теж вийшла надвір у пишній дорогій сукні. Весело звернулася до мене:

– Нарешті мій дівер повернувся до тями!

Потім додала:

– Та все ж не