Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Розділ 31

Може через пізній час, а може з інших міркувань, але попри неабияку кількість човнів, людей на березі видно не було. То там тінь промайне, на мить затуляючи відблиск багаття, то в іншому місці вогонь запалає трохи яскравіше — значить, хтось дров підкинув. А ще сопіння і хропіння вказували, що то не примари, а живі люди. Просто робота у них така, що самі зайвий раз намагаються нікому очі не муляти і в справи інших не лізуть.

Олеся і Василь спали. Козак притулившись спиною до човна, дівчина — поруч, на його жупані. Але мої кроки почули обидва.

— Чого так довго? Ми вже хвилюватися почали.

Полупуд промовчав, але теж дивився запитливо. Довелося коротко переказати найголовніші новини.

— От і славно, — запорожець знову закрив очі. — Семен не вчора народився. Впорається... Спіть.

— Василю, я б покурив?.. — присів поруч з козаком і говорив так, щоб дівчина не чула. Рано ще посвячувати її в усі таємниці.

— Думаєш?

— Не знаю... Просто, захотілося. Ну, а чому ні? Якщо щось не так — ніхто не побачить. Ніч.

— Добре... Кури, якщо закортіло. Я припильную.

Люлька ще тільки лягла в долоню, а на душі відразу стало так тепло і затишно, немов на хвилиночку опинився вдома. Навіть здалося, що навколо не нічна темрява байраку, а стіни квартири. І відблискує не жар вогнищ, а індикатори на моніторі, плазмі, продовжувачах і вимикачах...

Хитнув головою, відганяючи оману і закурив...

 

Білий півмісяць із зіркою на червоному полотнищі розмірено погойдувався на тлі принишклого неба, що відбивало темно-синій колір застиглого моря. Але не було в цьому затишку спокою, навпаки — у важкій, як могильна плита, тиші відчувалася загроза, по якій кожен бувалий моряк чує наближення шторму...

Капудан-ага* (* тур., — капітан) стоячи на містку тривожно вдивлявся в небо, виглядаючи появу перших легких, майже прозорих хмаринок, що зазвичай біжать попереду урагану. Наглядач не шкодував батога, барабан вибивав дріб прискореного темпу, незважаючи на те, що невільники вже і так з останніх сил налягали на весла. І звичайно ж сталося неминуче... кілька веслярів не витримали надмірного напруження і втратили свідомість. Покинуті ними весла повисли і потрапили під гребок тих, хто сидів попереду. Пролунав тріск... Решта теж збилися з ритму — і галера, що ще мить тому летіла, як стріла, стала швидко втрачати хід і круто забирати вбік, лягаючи бортом на воду.

— Свині! Прокляття на ваші голови! — закричав наглядач і почав ще сильніше нахльостувати рабів, але ті вже нічого не могли вдіяти, тільки руками затуляли голови. А якщо хто хапався за весло і намагався гребти, то все заплутувалося ще більше.

— Припинити гребти! Якуб-ага! Наведіть порядок!

Десяток стражників кинулися на допомогу командирові.

— Та ворушіться, заради Аллаха! Інакше шторм нас наздожене...

Капудан-ага був досвідченим моряком, багато років ходив під військовим прапором Османської імперії і зараз невдоволено кривився, дивлячись на недолугі дії помічника.

Що не кажіть, а навіть найкращому купецькому суднові далеко до військових галер. А якщо економити не тільки на невільниках, а й на команді, — як це робить торговець, чиє судно він водив тепер, після того як отримав поранення і втратив руку в битві з маврами, — то і результат відповідний. Якби його команда була настільки нерозторопною тоді, капітан позбувся б не лише руки, але і голови.

Аби не злитися, споглядаючи потуги помічника підготувати галеру до руху, капудан-ага спершу подивився на свинцеве небо, на щастя, все ще чисте від хмар, а потім опустив погляд на море. Поява перших «баранчиків» на хвилях, теж вірна прикмета майбутнього шторму. Але те, що турок побачив, було страшнішим за будь-який ураган... Немов зіткавшись з повітря, до його каторги мчала зграя козацьких «чайок». Не менше дюжини. Хижих і стрімких, як випад списа.

— Тривога! Козаки! До зброї! — звично закричав капітан, але вже на третій команді голос його стих, а погляд згас. Він пригадав, що командує не бойовою триремою, оснащеною десятком гармат і має на борту не менше півсотні яничар, а всього лише купецьким коритом. Озброєним єдиним фальконетом. А з солдатів — десяток наглядачів. Хоч і ветеранів, як і він сам, але навіть разом з помічником — це лише дюжина мушкетів. По одному на «чайку».

А козацькі човни вже були зовсім поруч. Так, що можна було розгледіти обличчя кожного гяура. Хоча, що там розглядати? Звіриний оскал та палаючий ненавистю, спраглий крові погляд.

Не звертаючи уваги на люті крики вартових і радісний гомін невільників, капудан-ага підняв очі до неба і забурмотів слова з Корану, якими супроводжують в останню путь покійника. А коли договорив — сунув у рот дуло пістоля і натиснув спуск...

 

Наступної миті пізніше я сидів на березі річкової бухти і дивився на димок, що в’юнився з люльки.

— Уже? — як ні в чому не бувало поцікавився Полупуд. — Швидко ти на цей раз. І без пам’яті не падав, похитнувся трохи, застогнав, як від зубного болю, і все. Звикаєш, чи що?

Вибач, Василю, не до пояснень. Мене вистачило тільки на те, щоб плечима потиснути. Козак віднісся з розумінням.  Забрав люльку, вибив вуглинки, продув чубук і сховав за пояс.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍