Читати книгу - "Сильніше за обставини, Естрела Асферіс"

Для початку ми вирішили попередити метаморфів, що ми деякий час будемо зайняті, і нас не треба переривати. Це запропонувала Ембер, аргументувавши це тим, що якщо ми почнемо, а нас хтось потривожить, то найоптимістичніший з наслідків – те, що нам доведеться все розпочинати заново. Про гірший варіант вона сказала майже мимохідь, напевно, не бажаючи лякати мене, що ми можемо з’їхати з глузду. Звичайно, ні те, ні інше мене, як і Ембер, не влаштовувало. Тому довелось сходити і попередити наших союзників.

І ось, через десять хвилин ми нарешті почали те, що могло незворотньо вплинути на мою подальшу долю. Ми сіли на землю навпроти одна одної, і, тримаючись за руки, заплющили очі. Як сказала Ембер, так їй легше буде налаштуватися на роботу з моїми спогадами.

Я сиділа і чекала, поки щось зміниться. Думала, що потрібні спогади просто з’являться в моїй голові. Але нічого не мінялося, я навіть почала непокоїтися, коли наче здалеку почувся голос Ембер:

- Заспокойся. Розслабся.

Її голос заспокоїв, і я реально розслабилася, впавши у медитаційний стан. Тут час не мав значення, я просто перебувала у стані максимального спокою і ейфорії. Крізь нього я майже не відчувала ніяких змін. І дуже здивувалася, коли на білому фоні, який я уявляла під час медитацій, з’явився, як примара, чийсь силует. Спершу я навіть не впізнала гостя, але коли цей силует прийняв жіночу форму, до мене дійшло, хто переді мною.

Це ж Ембер. Але що вона тут робить? Це ж мій медитативний простір? Ніхто не може тут перебувати. Але вона не тільки рухалась, а й підійшла до мене, та, піднявши мене з полу, на якому я сиділа, потягла кудись. Куди? В цьому ж місці нічого немає.

Але виявилося, що я не все знаю. Посеред білого простору виникли якісь двері, і нас вдвох затягло в них. Я обернулася назад, роздумуючи, чи залишився шлях назад, але виявилося, що ті двері вже зникли.

Добре, і де ж це ми тоді опинилися? Я озирнулася навкруги, бажаючи знати, нащо мене вирвали з моєї звичної медитації. Навкруги дуже темно, я йду з моїми друзями по печері. Те, що я бачила, було дивним. Чому? Прислухавшись до себе, я зрозуміла, що десь все це вже бачила. І не просто бачила, а й проживала.

То що, я зараз не медитую? Це мої власні спогади? Ті самі, до яких Ембер погодилась відкрити доступ? Ага, тоді я все зрозуміла. І навіть те, що Ембер тут робить. Вона не просто розблокувала мої спогади, а й показала мені шлях до них. За це я була настільки вдячна їй, що не витримала і сказала пошепки:

- Дякую.

На це вона мені відповіла серйозним тоном:

- Скажеш спасибі, коли виберемося звідси. Поки не переживеш ці спогади заново, ми звідси вибратись не зможемо.

Від її слів стало трохи моторошно. Але все ж таки я не стала впадати в паніку. Один раз пережила ці події, отже і від їх повтору не помру.

Як тільки ця думка промайнула у моїй голові, мене наче потягнуло вперед. Я і не помітила, як перенеслася з примарного силуету в своє власне тіло зі спогадів. І що мені робити? Я хотіла обернутися, щоб спитати про це у Ембер, але це тіло жило власним життям, крокуючи вперед. Точно, це ж мої спогади, а значить і змінити тут щось неможливо. Значить буду просто споглядати.

І я дивилась, як іду з нашою компанією по печерах. Потім ми вирішили розділитися, щоб швидше знайти потрібне. Тесар з Антуаном і Крамдеком пішли одним шляхом, тоді як я і Віртен іншим. Ми йшли досить довго, я попереду, а Віртен за мною. Не знаю звідки, але я чомусь знала потрібний шлях.

І ось ми опинились в дивній печері. Посеред неї росло величезне дерево. Я чомусь нічого не остерігаючись попрямувала до нього. Дійшовши, я приклала до нього руку. Чому я це зробила? Та я, яка пригадувала спогади, не знала і не розуміла, що відбувається. Та ж частина мене, чиї спогади я переживала, навіть не замислювалася над цим, просто піддавшись магії цього місця.

Я в здивуванні спостерігала, як дерево засвітилося, і атмосфера з похмурої та безрадісної стала мінятися на чудову та казкову. Віртен, який теж підійшов до дерева, приклав до нього руку вслід за мною. А потім розвернувся, і подивився на мене, наче вперше бачить таку красу. І це я не про печеру і дерево, які безсумнівно вплинули на наш настрій. Він дивився на мене, і я бачила, як крізь його повсякденний захист у вигляді флірту з кожною симпатичною особою, злітає маска підкорювача жіночих сердець. За нею можна було побачити справжнього Віртена, того, кого я покохала вже давно, але поховала свої почуття заради його ж безпеки та дружніх стосунків.

Але тут і зараз мені наче дах зірвало, і я не замислюючись про наслідки зробила крок вперед до того, кого вже давно кохаю. Він, як заворожений, теж наблизився до мене, і, схопивши мене в обійми поцілував.

Те, що відбувалося далі, було одночасно однією з найпрекрасніших подій в моєму житті, і тим, за що мені було соромно. А все тому, що ми були не самі. Тут була ще і Ембер, яка, напевно, вже пожалкувала, що дала згоду допомогти мені зі спогадами.

Коли ми нарешті вибралися з моїх спогадів, і я, і Ембер були такі збентежені, що аж почервоніли. Не знаю, що б було далі, але Теодор, який виявився поряд з нами, спитав:

- Що сталося?

Ні я, ні Ембер не відповіли, тільки ще більше почервоніли. Тоді метаморф висунув припущення:

- Невже інтим?