Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

пригнувся під сокирою другого та різко змахнув довгою шпагою на рівні шиї. Він легко пройшов повз них і крутнувся на місці, тримаючи шпаги напоготові й чекаючи на сигнал судді.

Той, якого він заколов, незграбно ступив один-два кроки, захрипівши та схопившись за бік. Другий стояв на місці, хитаючись, вирячивши поросячі очі та притиснувши руку до шиї. Між його пальцями полилася кров із розрізаного горла. Вони майже одночасно впали долілиць, поруч один із одним.

Джезаль нахмурився, побачивши кров на своїй довгій шпазі. Похмуро глянув на два трупи, які залишив. Він, майже не думаючи, убив двох людей. Він мав почуватися винним, але замість цього почувався стуманілим. Ні. Він почувався гордим. Він почувався веселим! Він поглянув на Кея, що спокійно стежив за ним із задка воза.

— Я зробив це, — пробурмотів він, і учень повільно кивнув.

— Я зробив це! — гукнув він, змахнувши в повітрі скривавленою короткою шпагою.

Кей насупився, а тоді округлив очі.

— Ззаду! — крикнув він, мало не підскочивши. Джезаль повернувся, піднявши шпаги, та краєчком ока побачив, як щось ворушиться.

Пролунав оглушливий хрускіт, і його голова вибухнула яскравим світлом.

А далі все потемніло.

Плоди відваги

івнічани стояли на пагорбі вузьким рядом темних постатей на тлі білого неба. Ще було рано, і сонце проглядало всього лише яскравою плямою серед густих хмар. У виямках по боках долини були розсіяні холодні та брудні ділянки напіврозталого снігу, а до дна долини ще прилягав тонкий шар туману.

Вест дивився на цей ряд чорних постатей і похмурнів. Це йому не подобалося. Забагато людей для загону розвідників чи збирачів продовольства і надто вже мало для якоїсь атаки, та все ж вони залишалися там, угорі, та спокійно дивилися, як армія Ладісли продовжує нескінченне незграбне розгортання в долині під ними.

Штаб принца разом із невеликим загоном його варти облаштував ставку на трав’янистому згірку навпроти пагорба з північанами. Коли розвідники знайшли його рано-вранці, він здавався чудовим сухим місцем, може, й розташованим значно нижче за ворога, та все ж досить високим, щоб із нього було добре видно долину. Відтоді ковзання тисяч чобіт, поштовхи тисяч копит і обертання тисяч коліс возів устигли перетворити його вологу землю на липке чорне багно. Ним були вкриті чоботи Веста й тисяч інших бійців та оббризкані їхні однострої. Кілька плям з’явилося навіть на бездоганно білих шатах принца Ладісли.

Кроків за двісті попереду, на нижчій місцевості, був розташований центр бойового порядку Союзу. Його хребет утворювали чотири батальйони піхотинців із Королівського полку, що стояли охайними блоками яскраво-червоної тканини та тьмяної сталі. На такій відстані здавалося, ніби їх вишикували під велетенську лінійку. Перед ними стояло кілька ріденьких лав лучників у шкіряних куртках і сталевих шоломах, а позаду була кавалерія, що тимчасово спішилась. У повних обладунках вершники мали дивовижно незугарний вигляд. Обабіч розтягнулися безладні силуети рекрутських батальйонів із найрізноманітнішим спорядженням; їхні офіцери ревли та розмахували руками в намаганні заповнити пробіли та випрямити перекошені лави, наче вівчарки, що гавкають на отару непокірних овець.

Загалом, можливо, з десяток тисяч людей. Вест знав: усі вони дивляться на ту тонку ширму з північан, без сумніву, відчуваючи ту саму бентежну суміш страху та захвату, цікавості та злості, яку відчув він, помітивши ворога.

У підзорній трубі вони аж ніяк не здавалися надто страхітливими. Кудлаті люди, одягнені в пошарпані шкури та хутра, тримали примітивну на вигляд зброю. Саме те, чого, ймовірно, очікували штабні офіцери принца, наділені найбіднішою уявою. Вони геть не скидалися на бійців тієї армії, про яку розповідав Тридуба, і Вестові це не подобалося. Зрозуміти, що ховається з віддаленого боку того пагорба, було неможливо, а ці люди могли стояти там хіба для того, щоб відвернути їхню увагу чи пригрозити їм. Однак його сумніви поділяли не всі.

— Вони з нас насміхаються! — різко заявив Смунд, примружившись у власну підзорну трубу. — Треба почастувати їх списами Союзу! Одна швидка атака — і наші вершники скинуть отой набрід і займуть пагорб!

Він говорив так, ніби захоплення пагорба, який не має жодного значення, крім того, що на ньому стояли північани, доведе кампанію до швидкого та славного завершення.

Вест міг хіба що скреготіти зубами й хитати головою, як того дня було вже сто разів.

— Вони вище за нас, — пояснив він, намагаючись говорити повільно й терпляче. — Тут нікудишній рельєф для атаки, а ще в них може бути підтримка. Звідки нам знати? Може, основні сили Бетода стоять просто за узвишшям.

— Вони схожі щонайбільше на розвідників, — пробурмотів Ладісла.

— Зовнішність може брехати, ваша високосте, а той пагорб не вартий нічого. Час працює на нас. Нам на підмогу прийде маршал Бурр, а Бетод не може очікувати допомоги. У нас немає жодних причин рватись у бій зараз.

Смунд пирхнув.

— Жодних причин, окрім того, що це війна, а ворог стоїть перед нами, на землі Союзу! Полковнику, ви постійно скаржитеся на низький бойовий дух бійців! — Він тицьнув пальцем угору, на пагорб. — Що може нашкодити їхньому бойовому духу сильніше за бездіяльність перед обличчям ворога?

— Швидка та безглузда поразка? — буркнув Вест.

На жаль, саме тоді один із північан вирішив випустити в долину стрілу. В небо здійнялася малесенька чорна тріска. Випустили її зі звичайного короткого лука. Навіть попри перевагу в висоті стріла впала на відкриту місцевість щонайменше за сотню кроків від лінії фронту, не завдавши жодної шкоди. Це був неймовірно безглуздий жест, але він негайно вплинув на принца Ладіслу.

Він покинув своє складане польове крісло й підскочив на ноги.

— Хай їм трясця! — вилаявся він. — Вони з нас насміхаються! Віддавайте накази!

Він заходив туди-сюди, розмахуючи кулаком.

— Хай кавалерія негайно вишикується для атаки!

— Ваша високосте, наполегливо рекомендую вам переглянути...

— Трясця, Весте! — Спадкоємець престолу жбурнув свого капелюха на мулкий грунт. — Ви перечите мені на кожному кроці! Чи вагався б ваш друг, полковник Ґлокта, якби перед ним стояв ворог?

Вест ковтнув.

— Полковник Ґлокта потрапив у полон до гурків і загнав у могили всіх людей під своїм командуванням.

Він повільно нагнувся, підняв капелюха та шанобливо подав його принцові, водночас думаючи: може, він щойно стрімко поклав край своїй кар’єрі?

Ладісла заскреготав зубами, важко дихаючи носом, і висмикнув капелюха у Веста з руки.

— Я визначився