Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

з рішенням! Тягар командування лежить на мені й тільки на мені! — Він знову повернувся до долини. — Віддайте сигнал про атаку!

Вест раптом відчув, що жахливо стомився. Здавалося, йому ледве вистачало сил стояти, коли в морозному повітрі пролунав упевнений сигнал ріжка, а вершники видерлися в сідла, вийшли вперед поміж блоками піхоти й клусом з’їхали з положистого схилу, піднявши списи. Перетнувши дно долини, вони, наполовину сховані в морі туману, перейшли у чвал, і долиною розійшлася луна від розкотистого стукоту їхніх копит. Поміж них упало кілька розрізнених стріл, що відскакували від їхніх важких обладунків, не завдавши шкоди, тим часом як вони мчали вперед. Діставшись до висхідного схилу та просуваючись уперед по дроку та нерівній місцевості, вони почали втрачати швидкість, а їхні лави почали ламатись, але північани вгорі вразилися, побачивши стільки сталі та кінської плоті. Їхня нерівна шеренга захиталась, а тоді розірвалася. Вони розвернулися й побігли; дехто, щезаючи за вершиною пагорба, кидав зброю.

— Ось він, рецепт, хай йому грець! — заволав лорд Смунд. — Женіть їх, трясця! Женіть!

— Затопчіть їх кіньми! — засміявся принц Ладісла, знову зірвав капелюха й помахав ним у повітрі. З лав рекрутів у долині здійнялися радісні вигуки, що перекрили далекий тупіт копит.

— Женіть їх, — пробурмотів Вест, стиснувши кулаки. — Будь ласка.

Вершники вийшли на гребінь пагорба й поступово зникли з поля зору. У долині запала тиша. Довга, чудернацька, неочікувана тиша. Угорі кружляло декілька ворон, що перегукувалися грубим кряканням. Вест віддав би що завгодно, аби побачити поле бою так, як вони. Напруження було майже нестерпне. Тягнулися довгі хвилини, він весь час ходив туди-сюди, а ніяких ознак досі не було.

— Вони не квапляться, еге ж?

Зовсім поряд із ним стояв Пайк, а в нього за спиною — його донька. Вест скривився й відвів погляд. Йому й досі чомусь було боляче довго дивитися на обпалене лице Пайка, особливо тоді, коли він підходив раптово й без попередження.

— Що ви тут робите?

Засуджений знизав плечима.

— У коваля перед боєм удосталь справ. Після нього — ще більше. А під час бою їх небагато. — Він усміхнувся так, що шматки обпаленої плоті з обгорілого боку його обличчя зібгалися, як вичинена шкіра. — Надумав поглянути на зброю Союзу в дії. Та й де може бути безпечніше, ніж у ставці принца?

— Не переймайтеся через нас, — пробурмотіла Катіль із нещирою усмішкою, — ми, звісно, не будемо плутатись у вас під ногами.

Вест насупився. Якщо це був натяк на те, що він постійно плутається в них під ногами, то він не міг його потішити. Кавалерією й досі не пахло.

— Де їх у біса носить? — гарикнув Смунд.

Принц відірвався від гризіння нігтів.

— Дайте їм час, лорде Смунд, дайте їм час.

— Чому цей туман не розвіюється? — пробурчав Вест. Тепер крізь хмари пробивалося достатньо сонячного світла, але туман, здавалося, тільки густішав і повз долиною в бік лучників. — Клятий туман, він спрацює проти нас.

— А ось і вони! — крикнув один офіцер із принцового штабу пронизливим від захвату голосом, показуючи витягнутим пальцем на вершину пагорба.

Вест, затамувавши подих, підняв підзорну трубу та швидко оглянув зелену лінію. Він побачив вістря списів, непохитні та рівні, що поволі здіймалися над вершиною. Відчув величезне полегшення. Тепер він чи не найбільше в житті радів, дізнавшись, що не мав рації.

— Це вони! — крикнув Смунд, широко всміхаючись. — Вони повернулись! А що я вам казав? Вони...

Під вістрями списів показалися шоломи, а далі — плечі в кольчузі. Вест відчув, як полегшення мало-помалу зникає, а до горла підступає жах. Організована група броньованих бійців із круглими щитами з зображеннями облич, тварин, дерев та сотнями інших малюнків, серед яких не було однакових. Обабіч них на вершині пагорба з’явилися нові люди. Нові постаті в кольчузі.

Бетодові карли.

Вони зупинилися просто за найвищою точкою пагорба. З рівних лав вийшла купка людей, що стали на коліна в низькій траві.

Ладісла опустив підзорну трубу.

— Це що?..

— Арбалети, — пробурмотів Вест.

Майже м’яко здійнялися мінливою сірою хмарою, схожою на зграю добре навчених птахів, стріли першого залпу. Якусь мить вони мовчали, а тоді до вух Веста долинуло сердите бренькання тятиви арбалетів. Стріли почали спускатися до вояків Союзу. Вони падали серед бійців Королівського полку, стукали об їхні важкі щити та їхні важкі обладунки. Лунали крики, у їхньому строю з’явилося кілька прогалин.

Настрій у ставці протягом хвилини разючо змінився: спершу зухвала самовпевненість, тоді німий подив, а далі — приголомшений відчай.

— У них є арбалети? — бовкнув хтось.

Вест пильно дивився в підзорну трубу на арбалетників на пагорбі, що поволі відтягували тятиви, виймали з сагайдаків стріли та накладали їх. Відстань вони оцінили вдало. Вони не лише мали арбалети, а й уміли ними користуватися. Вест поквапився до принца Ладісли, який саме витріщився на пораненого бійця з безвільно повислою головою, що його виносили з лав Королівського полку.

— Ваша високосте, ми маємо або вийти вперед настільки, щоб наші стрільці змогли їм відповісти, або відступити на більшу висоту!

Ладісла тільки подивився на нього, нічим не показуючи, що він це почув, а тим паче — зрозумів. У піхоту перед ними опустилися стріли з другого залпу. Цього разу вони попадали серед рекрутів, що не мали ні щитів, ні обладунків. Їхній нерівний стрій укрився дірами, дірами, які наповнював, здіймаючись, туман, і весь батальйон неначе заохав і захитався. Дехто з поранених почав без угаву вищати — тоненько, по-звірячому.

— Ваша високосте, ми просуваємося вперед чи відступаємо?

— Я... ми...

Ладісла витріщився з роззявленим ротом на лорда Смунда, але молодому шляхтичові несподівано відібрало мову. Він, здавалося, був приголомшений ще сильніше за принца, якщо таке було можливо. У Ладісли затремтіла нижня губа.

— Як... Я... Полковнику Вест, яка ваша думка?

Спокуса нагадати кронпринцові, що тягар командування лежить на ньому й лише на ньому, була майже непереборна, але Вест прикусив язика. Без якогось чуття мети ця обідрана армія, ймовірно, швидко розпадеться. Краще зробити щось не те, ніж не зробити геть нічого. Він повернувся до найближчого сигналіста і проревів:

— Подай сигнал до відступу!

Ріжки подали сигнал до відступу, гучно й невлад. Важко було повірити, що ті самі інструменти всього кілька коротких хвилин тому так зухвало кликали в атаку. Батальйони мало-помалу посунули