Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

схиблені на жінках, підстаркуваті наречені з комедії Ґольдоні? Чи як бальзаківський барон Юло д’Ерві, що його дружина на смертному одрі чує, як той стариган освідчується покоївці.

Кілька років тому Алек Шатмар, зазнавши великого потрясіння у сховищах Першого національного банку, мав серцевий напад. Я страшенно переживав за нього. Щойно його перевели з відділення інтенсивної терапії, кинувся до нього і виявив, що він уже заграє з жінками. Після серцевих нападів така активність, певно, поширене явище. Під могутньою кучмою кущистого сивого волосся, що, за новою модою, доходило аж до вилиць, його сумні очі відразу ж розширилися, коли до палати увійшла медсестра. І це попри те, що чоловікове лице й досі не втратило багрянцю. Мій давній друг, який тепер був кремезний і масивний, засовався на ліжку. Він крутився, відкидав простирадла й, немовби ненароком, оголював себе. Якщо я прийшов йому поспівчувати, то він не потребував мого клятого співчуття. Його очі були рішучі й жваві. Урешті я сказав:

— Годі, Алеку, перестань світити тілом. Ти знаєш, про що я, — не розкривайся щоразу, коли якась сердешна літня жінка приходить, щоб провести шваброю під твоїм ліжком.

Він люто на мене зиркнув.

— Що?! Ти здурів! — огризнувся він.

— Гаразд. Тільки перестань підіймати поли свого халата.

Поганий приклад може підносити нас у власних очах — миттю перенісшись на вищий рівень витонченості, можна сказати: «Бідолашний Алек, виставляє себе напоказ. Слава Богу, що зі мною ніколи такого не буває». І от тепер через Ренату я сидів на лаві присяжних з ерекцією. Я був схвильований, збентежений, навіть трішки засоромлений. Ми розглядали справу про завдану травму. Якщо чинити по совісті, я мав би підійти до судді й попросити дискваліфікувати мене. «Ваша честь, я не можу зосередитися на процесі через ту розкішну пані присяжну, яка сидить поруч. Мені шкода, що я такий хлопчакуватий…» (Шкода! Та я був на сьомому небі.) До того ж розглядали один із тих явно безпідставних позовів до страхової компанії через хлистову травму, що її буцімто зазнала при зіткненні пасажирка таксі. Мої особисті справи важили більше. Судовий процес був лише фоновою музикою. Я ж відбивав ритм, як метроном.

Двома поверхами нижче я сам був відповідачем у розпочатому після розірвання шлюбу процесі, що мав позбавити мене всіх грошей. Ви могли б подумати, що це мене протверезить. Аніскілечки!

Звільнившись на ланч, я поквапився на Ла-Саль-стріт, щоб розпитати Алека Шатмара про цю чудову дівчину. Пірнувши у чиказький натовп, відчув, що мої кілки ослабли, струни провисають, а тон знижується. Та що я міг зробити сам на сам супроти сили, що заволоділа цілим світом?

В Алековому кабінеті панувала велична, майже Гарвардська атмосфера, хоча він вивчився на юриста на вечірніх курсах. Розкішна обстановка, томи законів та статутів, дух високої юриспруденції, портрети судді Голмса та Лернеда Генда. До Великої депресії Алек був заможний дітвак. Не з найбагатших, а лише з порівняно багатих. Проте я знав і дітей справжніх товстосумів. Я досліджував багатих хлопців із самісінької верхівки суспільства — як у випадку з Боббі Кеннеді. Гумбольдт фон Флейшер, який завжди стверджував, що в дитинстві купався в розкошах, насправді не був багатим хлопчиком, тимчасом Алек Шатмар, що мав усе, чого лише забажає, казав усім, що насправді він поет. У коледжі міг це наочно довести. В нього були твори Еліота, Павнда, Єйтса. Він вивчив напам’ять «Пруфрока», і це стало одним із його козирів. Проте Велика депресія завдала родині Шатмарів важкого удару, і Алек не зміг здобути тієї першокласної освіти, що її сподівався дати йому люблячий старенький батько. Але так само, як у дитинстві Алек мав і велосипеди, і хімічні набори, і духові рушниці, і фехтувальні рапіри, і тенісні ракетки, і боксерські рукавички, і ковзани, і гавайські гітари, тепер він володів усім найсучаснішим обладнанням «Ай-Бі-Ем», конференц-телефонами, настільними комп’ютерами, електронними годинниками, ксероксами, магнітофонами й сотнями грубих томів з юриспруденції.

Після інфаркту, замість того, щоби схуднути, він набрав вагу. Завжди дотримуючись консервативного стилю, намагався прикрити свій широкий зад, носячи піджаки з двома шліцами. Так він скидався на гігантського дрозда. Міцне людське обличчя цього птаха обрамлено буйними сивими бакенбардами. Його теплі карі очі, сповнені любові й приязні, були не надто чесні. Одне зі спостережень К. Ґ. Юнґа допомогло мені зрозуміти Шатмара. Деякі душі, писав Юнґ, належать до попередніх історичних періодів. Серед наших сучасників є вавилоняни і карфагеняни або ж люди Середньовіччя. Для мене Шатмар — це кавалерист вісімнадцятого століття, один із наслідувачів Пандура фон Тренка, кузена мого щасливого героя. Його пухкі смагляві щоки, його римський ніс, його розкішні бакенбарди, масивні груди, широкі стегна, витончені ступні, мужнє роздвоєне підборіддя, приваблювали жінок. Кого обере жінка — це одна з незбагненних таємниць. Та, звісно ж, рід людський мусить продовжуватися. Хай там як, а Шатмар уже чекав на мене. Сидячи у кріслі, він видавався незграбним та водночас несхитним вершником, який об’їжджає гарненьких панянок. Руки склав, як роденівський Бальзак. На жаль, він і досі мав дещо нездоровий вигляд. Щоправда, майже всі, кого я зустрічав у середмісті цими днями, здавалися мені трохи хворими.

— Алеку, хто ця Рената Кофриць? Розкажи мені.

Шатмар виявляв щирий інтерес до своїх клієнтів, особливо до вродливих жінок. Вони отримували від нього співчуття, психіатричні консультації, практичні поради і навіть часом могли причаститися мистецтвом і філософією. І він мені доповів: єдина дитина; мати пришелепувата; батько десь повіявся; втекла до Мексики зі своїм викладачем мистецтва; її привезли додому; згодом утекла до Берклі; опинилася в одній із каліфорнійських груп тілесної терапії; вийшла заміж за Кофриця, торговця, який спеціалізується на криптах і надгробних пам’ятниках.

— Стривай. Ти його бачив? Високий чолов’яга? З русою бородою? Та це ж той чоловік, який «впарював» старому Майрону Свібелу свій товар у російській лазні на Дивіжн-стріт.

Шатмара не здивував цей збіг. Він сказав:

— Вона мало не найкраща штучка з усіх, кого я колись розлучав. У неї є синочок, досить милий. Я подумав про тебе. З нею ти відчуєш, що таке вищий пілотаж.

— А ти вже відчув?

— Що?! Я, її адвокат?

— Тільки не кажи мені про професійну етику. Якщо ти не спробував до неї під’їхати, то лише тому, що вона ще не заплатила тобі гонорару.

— Я знаю твоє ставлення до моєї професії. Для тебе будь-який бізнес — це шахрайство.

— Відколи Деніз вийшла на стежку війни, я побачив багато ділків. Ти звів мене з Форрестом Томчеком, однією з найбільших шишок у цій галузі права. Це