Читати книгу - "Черево Парижа"

проти такої спокуси. Заплющивши очі, вони почали кидатися піском. Пісок влучав дівчинці за виріз корсажа, сипався по спині, проникав у панчішки й черевики. Мюш дуже тішився, що її білий фартушок став зовсім жовтим. Та цього було йому недосить. Мабуть, хлопчакові здавалося, що вбрання ще надто чисте. Він раптом запропонував:

— Стривай, ходімо дерева садити! Я вмію такі гарні садочки робити!

— Справді, ходімо садочки садити,— погодилась Поліна, умліваючи від щастя.

Сторож, що доглядав сквер, десь пішов, і Мюш загадав дівчинці копати ями на грядці. Вона стояла навколішках на скопаній землі, повзала на животі, зариваючи по лікоть у землю свої чарівні голі рученята. Мюш збирав прутики, ламав гілки. Це мали бути дерева, які він втикав у ямки, викопані Поліною. Ямки йому здавалися надто мілкі, і він усе лаяв Поліну, наче вибагливий господар недбалого робітника. Коли дівчинка підвелася, то була чорна від голови до п’ят, аж у волоссі була земля. І так кумедно виглядала вона з своїми чорними, як у вугляра, ручками, що Мюш аж у долоні заплескав.

— Тепер будемо поливати!—вигукнув він.— Розумієш, бо без води дерева не виростуть.

Це вже була найкраща гра. Діти виходили із скверу, пригорщами черпали воду з канави і бігцем повертались назад поливати свої прутики. У Поліни, яка через свою повноту не вміла бігати, вода по дорозі виливалася крізь пальці, текла по спідничці, так що коли дівчинка в шостий раз пішла по воду, вона була мокра, наче скупалась у канаві. Коли крихітка остаточно забруднилась, Мюш сказав їй, що вона дуже мила. Він посадив її коло себе під рододендроном, біля того садочка, який вони насадили, і почав розповідати, що ось деревця вже ростуть. Хлопчик узяв Поліну за руку, називаючи її своєю жіночкою.

— А що, ти не шкодуєш, що прийшла сюди, правда? А то б і досі стояла на тротуарі, де тобі було так нудно. Ти ще побачиш, які я різні вуличні ігри знаю. Приходь сюди знову, чуєш? Тільки мамі не треба казати. Це дурниці! А як скажеш, то я за коси потягну, коли проходитиму мимо вашого дому.

Поліна з усім погоджувалась, а він зробив їй останню гречність, насипавши землі в обидві кишені фартушка. Пустун почав притискати дівчинку до себе; тепер він з хлоп’ячої жорстокості хотів зробити їй боляче. Поліна вже поїла всі цукерки, гра припинилась, і вона збентежилась. А через те що Мюш почав її щипати, вона заплакала й почала проситися додому. Це дуже насмішило Мюша, що виявив себе мужнім; він почав лаяти Поліну, загрожуючи, що не відведе її до батьків. Мала від страху ледве не зомліла і душила в собі судорожні ридання, мов красуня, покинута спокусником напризволяще в глухому заїзді. Мабуть, Мюш нарешті побив би її, щоб присилувати замовкнути, коли раптом біля них пролунав верескливий голос, голос мадмуазель Саже:

— О боже милосердний, та це ж Поліна!.. Чи даси ти їй спокій, паскудний негіднику?

Стара дівуля взяла Поліну за ручку, голосно бідкаючись над її одежею, що мала жалюгідний вигляд. Мюш майже не злякався; він ішов за ними, злорадо сміючися з того, що наробив, і запевняв, що дівчинка сама схотіла з ним піти і забруднилась, бо впала на землю. Мадмуазель Саже постійно відвідувала сквер Дезінносан. Щодня після полудня вона просиджувала там не менше години, слухаючи розмови простого люду. Тут по обидва боки півколом стоїть довгий ряд лав. На них сідають бідні люди, яким невистачає повітря в конурах на тісних сусідніх вулицях; старі баби, яким завжди холодно, сухі, в зім’ятих чепчиках, молоді в кофтах, з непокритими головами, із запалими грудьми, вже відцвілі через убозтво; бувають тут і чоловіки, хоч і в меншій кількості: чистенькі дідусі, носильники в засмальцьованих куртках, підозрілі панки в чорних капелюхах; а в алеях порпається дітвора,—возить візочки без коліс, грається в піску, плаче і гризеться між собою — жахлива дітвора в брудному лахмітті, з мокрими носами, що кишить на сонці, як черва. Мадмуазель Саже була така тонка, що завжди знаходила собі містечко десь на лаві. Вона прислухалася до балачок і сама вступала в розмову з сусідкою, з якою-небудь жінкою робітника, пожовклою бабою, що латає білизну, виймаючи її з кошика, перев’язаного шворочкою: носові хусточки і панчохи, подерті, як решето. Проте мадмуазель Саже мала тут і знайомих. Під нестерпне верещання дітвори та вічний гуркіт екіпажів позаду скверу на вулиці Сен-Дені тут плелися безконечні плітки, гудили поставщиків, бакалійників, пекарів, різників — справжня газетна хроніка цілого кварталу, породжена відмовою в кредиті і глухою заздрістю бідноти. Саже особливо любила вивідувати в цих нещасних огидні історії, що виходили з підозрілих кубел, з похмурих закутків двірницьких, брудне лихослів’я, що було наче гострою приправою до їжі, якою стара плетуха живила свою ненажерну цікавість. Крім того, коли вона сідала лицем до Центрального ринку, перед нею відкривався майдан з трьома фасадами будинків, з величезною кількістю вікон, куди Саже старалася проникнути хоч поглядом. Вона, здавалось, витягалася догори, оглядала поверхи один по одному, аж до віконець мансард, мов дивилась у скло панорами. Стара пильно розглядала кожну завіску на вікні, і часом поява чиєїсь голови між завісками давала їй можливість відновити цілу драму. Кінець кінцем, Саже розвідала біографії всіх мешканців цих будинків тільки шляхом уважного розглядання з вулиці. Найбільше збуджував її цікавість ресторан Баратта з чотирма вузькими поверхами, оздобленими орнаментом та різними викрутасами, з винарнею внизу, з різьбленим і позолоченим піддашшям, що утворює терасу, звідки спускалося зелене листя витких рослин у горщиках . Їй подобалось ясноблакитне тло, жовті колони, стовп, увінчаний черепашкою— вся ця декорація картонного храму, намальована на передньому фасаді старого будинку; ця декорація закінчувалася вгорі, під дахом, цинковою галереєю, пофарбованою олійною фарбою. Саже уявляла собі за гнучкими смугастими жалюзі приємні сніданки, добірні вечері, одчайдушну гульню. Вона навіть, вигадувала історії на ці теми: саме тут, казала вона, Флоран з Гаваром справляли оргії, захопивши з собою обох розпусниць, сестер Мегюден, причому за десертом вони поводилися несамовито й огидно.

Тимчасом Поліна, коли стара вхопила її за ручку, заплакала ще гірше. Саже хотіла вже вийти із скверу, та раптом передумала й сіла на краю лави, стараючись заспокоїти дівчинку:

— Годі, не плач, а то тебе візьмуть поліцаї... Ми підемо з тобою до мами й тата. Ти ж мене знаєш, правда? Адже я «добра тіточка», пам'ятаєш? Ану, посміхнися!

Та сльози душили Поліну. Вона хотіла додому. Тоді мадмуазель Саже спокійнісінько дала