Читати книгу - "Забудь-річка"

відповідав за виховання бійців. Вислухавши коротку розповідь про інцидент, насупився, але розпитувати не став, а лише взявся вивчати видобуті з портфеля документи, а сотнику звелів далеко від штабу не відходити — чекати на виклик.

Тепер Степан покірно очікував своєї долі, приставши до козаків чоти Куцого, що несли службу на майдані.

Зараз тут карали мародера. Зо два десятки селян та чота Фронту української революції спостерігали за екзекуцією мовчки — і не зрозуміти було, чи схвалюють вони, а чи ні. Винуватця поклали на лаву, один козак сів йому на ноги, другий — на плечі, а ще двоє шомполами вбивали у грішну дупу прості істини: що красти — гріх, що брехати — гріх, що підводити бойових товаришів — смертний гріх. Голова ФУРу Явір-Яворенко голосно рахував удари.

— Дев’ятнадцять… двадцять! Годі. Вистачить з нього!

Козаки злізли з нерухомого вже тіла, на якому клочилися штани та свитина. Громада стояла мовчки.

— І що ми бачимо? — Яворенко обвів поглядом людей та поправив гранати за поясом. — А бачимо, що буде з кожним, хто посміє обкрадати українського хлібороба, хто зазіхне на святе право власності. Що ж це виходить? Га? Народ повстав. Народ будує власну державу, а хтось починає діяти від імені цієї держави і без мандату, без грошей проводити індивідуальні реквізиції? Не буде цього! Так і запам’ятайте! Ваш земляк В’ячеслав Липинський казав: «Ніхто не збудує нам державу, коли ми самі її не збудуємо». А хто це — ми? Ми — це народ, який живе на цій землі. І тільки цей народ має право визначати свою долю. І тільки він може народити справжню народну державу!

Натовп нарешті заворушився, зашепотівся схвально, і Яворенко витер піт, що рясно зросив чоло.

— Українська революція — це ваша революція, і кожен, хто спробує привласнити її ім’я, буде битий нами, бійцями революції, а коли треба — то й вбитий! Бо народ — єдиний!

Степан Шагута стояв серед козаків і спостерігав за покаранням мародера, але не гомонів з сусідами, не ділився враженнями, як усі. В голові юрмилися зовсім інші думки. Убито панотців, служителів церкви, убито за його, Шагути, вказівкою, а це означає, що на місці парубка під шомполами має бути він, саме його мають зараз піднімати за руки й ноги хлопці, щоб віднести до шпиталю. Не кулеметник Любко, який досі винуватить себе і сидить під охороною, щоб, не дай Боже, не заподіяв чогось, а саме він, командир, відповідає за результат операції та за дії підлеглих. І за таку провину шомполів мало, за таке мають розстріляти як за зраду. Бо що скажуть люди: ФУР — це бандити, це гнобителі церкви, такі, як комуністи.

І правильно.

У свої двадцять п’ять Степан не боявся смерті. Ще з «Пласту» привчав себе до думки, що загинути за Батьківщину — це велика честь. І у польському війську не ховався за спини товаришів, бо хоч би там що — не годиться, аби замість тебе влучили в іншого. На все воля Божа, якщо судилося загинути, треба прийняти це з гідністю. Але одна справа — загинути в бою, захищаючи свій народ, а інша — якщо тебе перед громадою розстріляють як злодія. Хай би навіть через непорозуміння — бо насправді у тій автівці міг виявитися хто завгодно. Однак відповідальність за все лежить на командирові — це правило Степан теж засвоїв кріпко.

— Ми приймаємо допомогу від братів-землеробів, — вів далі Явір. — Бо українська революція — це плоть від плоті селянина. Але тільки на добровільній основі. Тільки від щирого серця, — він задоволено зблиснув очима, оглядаючи юрму, що вже відверто підхоплювала кожне його слово. — І хай затямить кожен: хто підняв руку на чуже, той підняв руку на Українську революцію! Хай живе вільна Україна!

— Слава! Слава! Слава! — дружно гаркнули козаки, і за ними селяни врозбрід: — Хай живе! Слава!

Командир задоволено посміхнувся, підняв руку, щоб гамір ущух:

— Ну а зараз перед вами виступить наш новий козак, Петро. Він вистрибнув з вагону, яким його з товаришами везли у німецьке рабство. Везли здалеку, аж з Київщини, і тільки тут він зміг вирватися. Петро розкаже вам усе, щоб ви не купувалися на обіцянки солодкого життя в Німеччині. Давай, Петре! — від підштовхнув уперед худорлявого парубка років сімнадцяти, трохи переляканого загальною увагою.

— Драстуйте вам, люди добрі, — пробелькотів той і схилив голову, стягаючи з неї шапку.

— Слава Йсу! — вигукнув хтось з селян.

Хлопець розгублено завмер. Яворенко поплескав його по плечу:

— Це з тобою вітаються. Кажуть: «Слава Ісусу!». А відповідати треба: «Навіки слава!».

— Навіки слава… — зовсім знічено повторив хлопець і низько вклонився. Козаки у лаві зареготали.

— Зачекай! — Явір підняв руку. — Хлопці, ви мені Петра не лякайте, бо нам іще воювати разом. А краще слухайте, що він скаже. Ну а чотовим, — голос його набрав металу, — наказую за чверть години зібратися у штабі. Зрозуміло?

— Так єсть, — за звичкою на польський штиб відгукнувся Степан, і в голові промайнуло: «Чверть години. Це все, що в тебе залишилося». Попід шлунком засмоктало і гостро захотілося курити.

— Давай, Петре, розказуй, — заохотив хлопця Явір, а сам посунув у бік читальні, над дверми якої майорів жовто-блакитний прапор, вказуючи на місце розташування штабу ФУРу.

Степан відійшов убік та поліз до кишені по цигарки. Нещодавно чота Чорного перехопила обозну фіру німецького війська, і тепер усі хлопці ласували гарним трофейним тютюном.

Перша затяжка не мала жодного смаку — немовби пара з чайника. Після четвертої з’явилася гіркота, якби лизнув полину. Степан квапливо прикурив нову цигарку, коли ззаду наблизився чотовий Куций.

— Вогонь маєш?

Шагута дав прикурити чотовому, затягнувся сам і знову відчув на піднебінні присмак полину.

— Що там? — кивнув він головою у бік штабу і сплюнув гірку слину.

— Та так. Крук зі своїми приїхав.

— Знов по друкарню?

Оунівці давно вже намагалися забрати в Яворенка друкарське обладнання, захоплене у Крем’янці — то хитрістю, а то й силою, але поки що безуспішно.

— Та ні. Кажуть, совіти прислали делегацію, перемир’я просять.

— Це які совіти? Партизани?

— Ага, далебі великий загін підходить. Хочуть, щоб пропустили.

Шагута знов сплюнув і викинув другу вже недопалену цигарку:

— Пропустимо. До пекла… Слухай, у тебе тютюн нормальний?

— А що? — не зрозумів Куций.

— Та