Читати книгу - "Родаки"

при ісполненії ним секретних порученій, — вела своєї Фіскарошка.

Кількаразове перебування баби в буцегарні підкувало її, бо сипала такими термінами, що навіть бувалі зеки подивовано ворушили вухами.

— А по-друге, ти нам грозиш колгозами. А хто на первомайські ніс у Мукачеві на демонстрації бородатого Маркса, а на октяберські — Леніна? Хіба не твій Янош? Аби’м лем так ясне сонечко виділа, як на власні очі не бачила! Хто він у тебе? Ветврач, маржинський дохтор, бикам і кнурам яйця вирізує? Но, як прийдуть наші, позерай, авби і йому яйця не відтяли, а тобі шмондю не підстригли.

Фіскарошка, розпашівши, била себе в груди і чимдалі ставала втіленням неминучої кари і торжеством світової справедливості.

— Марько, Йсусик з вами, а доля стелиться під ногами, — хутко почала одягатись Пірошка. — Та я ліпше писком оріхи буду товчи, як про вас десь недобре слово… Будьте здорові!

Пірошка рвонула до дверей, але в останню хвилину глянула на стіну і, побачивши портрет імператора Ференца Йовжки, забула пригнутися і з усього розмаху влупилась головою об одвірок. Бідна Пірошка тільки встигла зойкнути і, навіть не оговтавшись, вирвалась на двір і пустила з усіх сил ноги на волю.

Баба Фіскарошка, сховавши «шпійонське» причандалля в комірчині, зайшла в хату. Знову виструнчилась перед портретом адмірала Горті, підняла руку в піонерському вітанні і рявкнула: «Готова к труду і оборонє!».

Надалі ж хутко понишпорила в шухляді стола і вийняла зібганий папірець. Це була довідка про те, що Фіскарошка два тижні черговий раз відсиділа в мукачівській тюрмі. Наче дорогоцінну реліквію, розгорнула її, ніжно розгладила і вклала в рамку поруч портрета адмірала Горті.

— Я тоже великомучениця і жертва совєтської власті, — прокоментувала свій вчинок Фіскарошка.

До мукачівської буцегарні кілька місяців тому бабу завів великий талант до поетичного слова. Річ у тім, що мукачівська партійна газета «Прапор перемоги» оголосила конкурс віршів про разючі переміни, які сталися за літа совєтської власті на Закарпатті. Переможцю обіцяли винагороду — сто рублів і путівку в піонерський табір «Синяк». У нашого чоловіка, коли запахне поживою, притьмом вибухають такі таланти, що й древні мудреці повмирали би із заздрощів. Тим більше, Фіскарошку тому так прозвали — красномовною ораторкою, — бо завше славилась смачною бесідою, а в напливі піднесення могла, як молотарка, безугавно сипати цілі промови віршами. Аж тут таке щастя, та ще й за товсті гроші й путівку в піонертабір. Того ж вечора був народжений поетичний шедевр «Переміни у три зміни».

Усе те писалося-рихтувалося увечері, коли на мене почала нещадно давити дрімота, то я мало що запам’ятав, хоч деякі рядки все-таки врізались у пам’ять:

Переміни сипляться, як злива,

Котяться горами, полями,

Вся жебрач пуста і вошлива

Раз лем стала товаришами!

На фермах хайдер і бардак,

Всіх погнали на демонстрацію.

Даже дідо, криволабий неборак,

Вмісто корчми і курвів

Біжить на політінформацію.

Дід Соломон запротестував, мовляв, він уже давно по гулящих дівках не шльондрається, то чому йому ображати те, що вже давно чесно і мирно дрімає в ногавицях. Баба у відповідь товкла Соломонові, що не його мала на увазі, а діда політичного.

— Так ти, Марько цукрова, любиш лем гуляющих із партєйними білетами, — образився дід. — Думаш, як залізний комунішта, то і в ногавицях в нього залізно?

— О, мамко мармаладові, остолопе повчанський, так ненавиджу тебе, як свої гріхи, — скреготнула баба зубами.

Після довгої дискусії дійшли обопільної згоди, що вислів «за курвами» баба викреслить і залишить тільки «корчму». І буде так: осяяний ідеями Леніна, дідо, вмісто корчми, біжить скажено на політінформацію.

— Свят, свят… прости, Йсусику, а який осел в сесе повірить, авби я та й вмісто корчми на політінформацію, — перехрестився дід.

— Слухай, борсуку килавий, тобі не один мінден, куди тебе нечистий носить — по курвах чи по корчмах. Главноє, штоби гроші за стихотвореніє заплатили, — постукала баба Соломона по чолу.

— Та не дуже і єдно, — опирався дід. — Якщо по курвах, то мені належить більша частина грошей із твоєї премії. Мені од женщин тепер ніякого удовольствія, а наоратися на них треба ого-го-го! А в корчмі — ніякого труда, а удовольствія — море!

Баба на цей раз не втерпіла і щосили влупила рецензента-опонента дерев’яною ложкою по потилиці. І дід припинив поетичні дебати.

Лист із творінням Фіскарошки, певне, ще й не встиг добігти до редакції, як на фамільному Олімпі розпалилась пекельна дискусія, як, кому і скільки перепаде із бабиної премії. А про те, що Фіскарошка обов’язково переможе, жодна із фамільних кебет навіть не сумнівалась.

— Думаю, мамо, добре розумієте, што всьо життя я не буду на яйцях сидіти — пора би і женитися, — рішуче заявив молодший брат нянька Петро.

— Онучі в зуби і вперьод! — рявкнула тітка Моргіта.

— Та я ж ногавиць порядних не маю, — на диво спокійно відповів вуйко Петро. — А чоботи ще ті доношую, що мамка під кінець войни у німецького офіціря вкрали.

— Будуть, будуть тобі, Петрику, ногавиці. Лем до того, як женитися, дивись, авби яйця не загубив, — великодушно мовила баба. — Якихось двайціть рублів виділю.

— Ага, ага, я так і знала! — заверещала тітка Моргіта. — Килошові на ногавиці грошики є, а я із дітства ще не мала спідньої білизни. Коли роздіваюся, то ладна голову межи ноги од ганьби спрятати.

— А ти роздівайся в темноті, то ніхто й не увидить, што ти гола, — порадив щиро нянько.

— Я маву на увазі, коли в дохтора роздіваюся, — ображено закотила губу тітка.

— А ти найди собі м’ясника — він не на спідньоє більо зариться, а на тілеса.

— Закрийте писки! — дала команду баба і, співчутливо глянувши на Маргариту, запитала: — І кілько то коштує?

— Ви мені дайте із тої премії хоть п’ятдесят рублів, то я пак уже сама собі виберу.

— Так, Петрові на ногавиці — двайціть рублів, Моргі-ті — п’ятдесят, — почала лічити баба.

— Мамо, вам што — у голові печені кури квочать, — раптом зойкнули мої нянько. — Я з сиротами сам, як вівця серед вовків. Куди не вернуся, усюди біднота зуби сушить.

— Кілько тобі, Мішку? — перебила баба.

— Та хотя би п’ятдесять — на чоботи, сорочки.

— Да-а-а, — простогнала баба. — Премія сто рублів, а туйки уже набігло сто двайцять. Якось тото плюси з мінусами розбігаються.

— Мамо, ви менше слухайте, лепавого ковдуша[87], — грізно глянула тітка на мого нянька. — Він, якщо треба, украде собі. А нам Богонько того таланту не дав.

— А што, злодійство — то не є робота? — витягнувся, як пітон, батько. — Злодієві сороки