Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

можна з допомогою його побачити навіть здалеку. То не був єдиний бінокль у світі, кожен власник подібного, задавшись ціллю стежити за комендантом міліції, міг би звернути увагу на той корок, тільки б він з'явився в полі зору.

Хоч сьогодні вранці, побачивши, як тоне моторка, збагнув, що е деяка неясність у випадковій смерті судді Мрочека, однак, покіль не знайшов цього корка, не мав ще ніякого обгрунтування для своїх підозрінь, та й хотілося йому, щоб все було гаразд. Тепер же бачив, що це не так. Однак, окрім єдиного — окрім безпосередньої причетності до всього цього корка, прив'язаного до волосіні і знайденого неподалік пристані, — не міг второпати більш нічого.

Виводячи мотоцикл з низьких кущів ялівцю, намагався впорядкувати сьогоднішні ранкові враження. Бракувало фактів. Навіть отой проклятущий корок міг врешті-решт абсолютно нічого не значити.

Капітан зітхнув. Завів мотор, вузькою стежиною, що збігала на край вулиці, з'їхав униз. Тут мешкала доктор Ясінська, завідувачка лікарні в Порембі. Не зносила судді Мрочека, вдавала, ніби не помічає його, ніколи не подавала йому руки… Далі був дім померлого, в якому з учорашнього дня поселилися молодята. Симпатичні, проте в їхній поведінці відчувалося щось неясне. І знову — жодних доказів, тільки гіпотези.

В'їжджаючи у вуличку, глянув у бік будиночка, що ховався за стіною густої зелені. Може, знайшли щось по приїзді в суддівський дім? Могли щось помітити й тримати в таємниці. Але що? Люди нерідко з найблагородніших міркувань приховують від усіх навіть не досить важливі факти.

А якби моторка відпливла від берега більш як на кілометр? Той лікар врятувався б, звісно. Плаває добре. А вона? Звичайно, не залишив би одну. Певно, якось допливли б, якщо вистачило б сил… А ні, то було б іще два похорони. А може, один?..

Заспішив. На цій вуличці ще й інші жили: старий Гольдштейн, добра, мила людина. Приязно ставився до Мрочека. Були ще сусіди з протилежного боку, Скорупінські, люди прості і спокійні. Тепер. А колись він випивав. Була навіть судова справа…

Комендант прибавив газу, минаючи новий блок забудови.

Так, Скорупінські. Пам'ятав ту справу, бо вже працював тут. Три роки без відстрочки: тяжкі ушкодження тіла в п'яному збудженні. Головував тоді на судовому засіданні Мрочек. Ніякого оскарження. Скорупінський відсидів повністю. Власне, на цій будові тепер і працює…

Ринкова площа. Желеховський загальмував, притримав мотоцикл край тротуару і зіскочив із сідла.

У комендатурі було спекотно і тихо.

— Привіт! Що нового?

— Нічого, шефе… — сержант Пацула розвів руками, наче вибачаючись за те, що ні вночі, ні вранці ніхто з жителів не порушив закону. — Спокійно.

— Ну й слава богу. Я зараз виїду на півгодини, потім вернусь і знову поїду. Якщо хтось дзвонитиме, подивися на годинник, — буду десь об одинадцятій…

Пацула кивнув і знову сів біля столу. Взяв ручку і почав щось малювати на папері.

Комендант пхнув засклені, але все ж заґратовані вузькі двері й увійшов до свого кабінету. Відчинив шафу, витяг з неї маленьку шкіряну валізку. Заглянув усередину. Все гаразд. З валізкою в руці вийшов, махнув рукою в бік сержанта й по хвилі був уже на тротуарі. Прив'язав валізку до заднього сидіння мотоцикла й рушив з місця. Краєм ока помітив жалобне повідомлення на стіні біля дверей суду. Сьогодні похорон.

Повернув у вузеньку вуличку, потім на шосе й опинився в протилежному краї містечка, потім минув невеличкий рибальський порт, в якому виднілися дві щогли, що свідчило про повернення катерів з лову. Желеховському спали на думку спіймані вугрі, і він відчув голод. «Я ж сьогодні ще нічого не їв», — пригадав, дивуючись сам собі.

Жив він самотньо і звик снідати в молочному кафе. Сьогодні випив тільки чашку кави вдома, відразу ж після сну. «Коли звільнюся, треба буде щось перекусити».

З'їжджав із шосе широкою, обсадженою старими березами алеєю, що вела до великої, навстіж розчиненої брами, за якою з-поміж дерев виглядали білі й темні хрести, кам'яні постаті янголів.

Залишив мотоцикл перед брамою і, прихопивши з собою валізку, рушив алеєю до невеликої цвинтарної каплички.

Довкола не було нікого. Якась бабуся, вся у чорному, виринула з бічної доріжки й кинула на нього байдужим поглядом. Йшла, склавши руки, бурмочучи молитву. Обминув стару й попрямував до каплиці. Двері відчинилися з легким скрипінням. Оглянувся. Нікого. Ступив уперед.

Відразу поринув у сутінки, що пахли воском свічок, квітами й вологістю. Здійняв кашкета, поклав на крайню лавку, а сам присів на сусідній і хутко розчинив валізку.

В каплиці було напівтемно, лише перед вівтарем блимала лампадка і горіли чотири електричні свічки в кутках катафалка. Капітан підійшов до нього.

Суддя Мрочек, вбраний у тогу, з ланцюгом на грудях, ознакою колишньої його влади, лежав із зімкнутими очима і складеними руками.

Якби хто тут був, здивовано помітив би, як Желеховський підняв кисть руки судді. Це не було щире й сумне прощання двох давніх приятелів. Вони не приятелювали, хоча комендант з повагою ставився до колишнього представника правосуддя.

Швидко притиснув до подушечок нерухомих пальців маленьку губку, що зоставила на них темні сліди. Раз, два, три, чотири, п'ять…

На цупкому картоні залишились виразні відбитки пальців.

Стараючись не порушити тиші, обережно вклав у валізку картон, губку, клацнув замочком і полегшено зітхнув. Удалося!

Хоча він діяв як представник влади і міг це робити, не криючись ні від кого, все ж не хотів, щоб хтось у Порембі Морській почав розмірковувати, для чого відбитки суддівських пальців раптом стали потрібні міліції. До того ж він і сам добре не знав, для чого це робить.

Звичайно, міг піти до суду і там зробити відбитки. Певно ж, зоставалися сліди пальців Мрочека — на шухлядах столу, на службових теках. Та це не були б свіжі, чіткі відбитки. А капітан Желеховський розумів, що ця справа тільки тепер починається. Він не знав, звісно, що в стіні суддівського кабінету лежить скелет. Не міг навіть і подумати про таке, бо навіть багатий фантазією офіцер міліції не може жити в сфері абсурдних, безглуздих примар.

До комендатури повернувся раніше, ніж передбачав.

— Де акт про смерть Мрочека? — запитав байдужим тоном у сержанта Пацули. — З лікарні принесли матеріали про причину смерті?

— Ще ні, — сержант важко підвівся й підійшов до однієї з шаф. — Бюрократи… Пришлють через тиждень або й пізніше. А що, вони хіба потрібні, шефе?

— Ні, просто так питаю, для порядку.

— Вони завжди так. Хіба, може, розтин покаже, що не все гаразд, тоді й поспішать. А в цьому випадку що