Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

може бути дивного? Втопився, сердега, та й усе. Похорон о дванадцятій. Ви йдете?

— Треба буде піти.

— Так, віддати шану. Але ж у парадному мундирі, в таку спеку…

— Служба не дружба… — патетично промовив Желеховський. — Зараз піду додому переодягнуся. Якщо буде щось дуже важливе, дзвоніть.

— А що тут у нас може статися дуже важливого? Не те що… — сержант стукнув пальцем по корінцю книжки, що лежала на столі. На барвистій обкладинці було намальовано перелякане обличчя дівчини і тінь невідомої долоні, що затискувала ніж. — Оце випадочок! Ще не скінчив і не можу додуматись, хто ж із них вбивця — лорд, служка, а може, лікар?

— Отруюєте душу трагедіями імперіалістичного вищого світу… та ще й у службовий час? — Желеховський зітхнув і підійшов до столу. — Дасте мені потім, як дочитаєте.

— А як же ваша душа?

— Поза службовими годинами буду деморалізуватись. Салют!

— Салют, шефе!

Капітан штовхнув двері, і його огорнуло хвилею гарячого повітря. Наближався полудень.

7. ЗАПОВІТ СУДДІ МРОЧЕКА

Земля, що недавно опадала з глухим стукотінням на домовину, сипалася вже тихо. Всі стояли незрушно, і Галина вловлювала дихання майже кожного, хто зібрався довкола. Чекали. Нарешті один з гробарів узяв обіперту на пеньок палю з табличкою і увіткнув її в землю.

«Станіслав Мрочек…»

Старий нотаріус неквапливо сягнув до кишені трохи вже приношеного чорного костюма, витяг хустинку й приклав її до очей. Тут же за ним стояла Вероніка, одягнена в чорну, без усяких оздоб, сукню. Лице мала суворе, кам'яне, без єдиної кровиночки. Тільки очі бігали за рухами лопати. Потім зробила крок уперед, нагнулася й поклала під табличкою кілька великих червоних троянд. Випросталася, мовчки вернулася назад.

«Троянди з нашого саду», — подумала Галина. Це раптове усвідомлення права на власність, котрого не змогла стримати, здалося їй гидким. Хоч і не повинна була так почувати себе. Тадеуш був єдиним спадкоємцем дядька. Поглянула на чоловіка, що якраз також наблизився й поклав чималий вінок біля скромного букета Вероніки.

Ніби по команді, до могили почали підходити інші. Один вінок, другий, третій…

Галина читала на розгорнутих стрічках: «Незабутньому колезі — міська рада», «Судді Станіславу Мрочеку — працівники повітового суду». Стрічка іншого вінка загнулася, і видно було лише: «… ому приятеле…»

Захотілось Галині раптом підійти і розправити стрічку.

Той, хто клав вінок після її чоловіка, либонь, голова міської народної ради, тобто по-старому бургомістр. А жінка поруч нього, певно, член ради. Гарне, інтелігентне обличчя. І не стара ще, хоча й не молода. Виразно видно зморшки, проте не старечі…

Висока жінка, котра стояла поруч бургомістра, попрямувала до алеї. Траурна церемонія закінчувалась.

Нотаріус Гольдштейн ще раз витер очі, сховав хустинку, а потім поспішив за високою жінкою. За хвилину порівнявся з нею, якийсь час ішли поряд мовчки.

Комендант міліції, котрий весь час стояв осторонь, майже ховаючись за стовбуром столітнього дуба, провів їх поглядом, а потім знову подивився на свіжу могилу й людей, що зосталися довкола неї.

Тим часом Гольдштейн мовив приглушеним голосом:

— Я хотів би познайомити вас з тим молодим лікарем, племінником судді. Його дружина також медик, стоматолог. Здається, хотіли б лишитися тут і…

— Ну, звісно… — відповіла, не повертаючи голови, низьким голосом, чітко, наче актриса, вимовляючи кожне слово. — З великим задоволенням познайомлюся з паном Мрочеком. Ви ж знаєте, як бракує нам тут кваліфікованих спеціалістів.

— Спасибі. Я, власне, це тільки й хотів почути… вірніш, — поправився, — був переконаний, що іншого від вас не почую.

— Але ж… — ще одна маленька пауза, — може, сьогодні не дуже вдала нагода для якихось ділових розмов? Гадаю, якщо доктору Мрочеку потрібні… ми, то він і сам втрапить до лікарні. Боюся тільки, що молодим людям із столиці наше життя і праця здадуться одноманітними. Найкраще буде, як самі добровільно зголосяться. Тоді матимем можливість якнайприхильніше до них поставитися.

— Ви… — нотаріус прискорив крок, ледь не перетнувши їй дорогу. Був набагато нижчий від неї. Стояв зараз, задерши голову, щоб дивитися їй в очі. — Ви і я добре знаємо, як все це було. Але вже стільки років минуло. І він лежить у могилі, адже так? Я дуже зрадів, коли побачив вас тут сьогодні. Боявся, що можете не прийти.

— Я член міської ради, а голова попрохав нас усіх, щоб…

— Я розумію. Але ви могли й не прийти, якби не за хотіли. А однак прийшли. Чому? Я знаю чому…

— Я не хотіла б згадувати тих давніх, тепер вже неістотних справ…

Вона зробила рух, наче прагнучи обійти нотаріуса. Видно, вважала розмову закінченою.

— Він був моїм другом… — низенький чоловічок схилив голову. — Помер. Усі ми смертні. Знаю, ви думаєте, що він вас скривдив. Але я знав його. Все своє життя аж до останньої миті він вірив, що закон сильніший всіляких людських почуттів. Вчинив тоді так не тому, що хотів нашкодити вам… тобто не міг брати до уваги, розслідування чиєї справи провадить суд. Завжди казав мені, що вчинок важливіший, аніж наша думка про нього. Діяв так, як міг, бо не вмів інакше. Та я не за нього хочу просити… Знаю вашу порядність, інтелігентність. Це не комплімент. Справді так думаю. І знаю, що його останнім бажанням було, щоб цей молодий чоловік тут залишився. Тож дуже прошу вас, щоб… щоб спогади не зачепили людину, котра нічого спільного не мала з образою, завданою вам… не зачепили його племінника.

Їх поволі обминали люди. Групами, поодинці. Висока жінка гострим поглядом зміряла старого нотаріуса, розкрила було вуста, ніби хотіла сказати щось, але відразу ж знову зімкнула. Нарешті промовила стиха:

— Як ви можете подумати, що я так вчиню? Я ж сказала, що нам дуже потрібні спеціалісти. Молодий, здібний лікар був би для лікарні на вагу золота, але не вимагайте, щоб…

Знову обірвала.

— Чому ж? Усім відомо, що завідувачка лікарні і небіжчик Станіслав не жили… не жили в злагоді. Кожен розцінить це лише як хороший, людяний жест з вашого боку, коли ви з власного бажання…

Багатозначно кивнув головою, показавши на людей, яких Ясінська не бачила за своєю спиною.

— Я відрекомендую їх вам. Ви ж не проти, правда?

— Звичайно, не проти. Чи усвідомлюєте ви, що говорите?

— Прошу пробачення. Зовсім не хотів образити вас. Але… Я дуже за це вболіваю.

— Я не тому не бажаю знайомитися з доктором Мрочеком у цю мить і розмовляти з ним про влаштування на роботу, що дядько його колись несправедливо повівся зі мною, а тому, що…

Не скінчила, бо низенький нотаріус метнувся з